— Посадимо його! Допоможи всадовити його в крісло, — Олексій важко дихав. — Захаровичу, ти як?

Рева мовчав, часто дихаючи і пускаючи ротом слину. Весь лівий бік його тіла не реагував на дотики.

— Що це? — запитав Авер’янов. У голосі бринів справжній, непідробний переляк. — Що з ним таке, Олексію Михайловичу?

— Якщо це не інсульт, то щось дуже схоже, — тремтячими пальцями Рудик намацав пульс Анатолія Реви. Чоловік дихав важко, з аритмічним, деренчливим хрипінням. — Давно казав йому: сходи до лікаря. А він тільки підсміювався, впертий віслюк.

— Викликати швидку? — запропонував росіянин.

— Ні. Я завезу його сам, так швидше. Давай, бери його, допоможи знести до машини.

Узявши Анатолія Реву під руки, Авер’янов і Рудик дотягли його до ліфта, спустились на перший поверх і швидко вийшли на стоянку. Рева був при пам’яті, але повністю втратив зв’язок із реальністю. Поки чоловіки заштовхували заслиненого, наполовину паралізованого президента АНТК ім. Аронова на заднє сидіння машини, він обмочився.

— Зателефонуй і попередь, що ми їдемо, — хекаючи, наказав Олексій Рудик. — Хай приготують усе, що потрібно.

— Куди зателефонувати?

— У «Борис». Клініка «Борис». Заторів немає: я довезу його швидко, а там, — старий авіатор кивнув на заднє сидіння, — Захаровичу буде найкраще.

Мотор заревів, Рудик відтиснув стоянкове гальмо. Авер’янов налаштувався відступити від автомобіля, коли несподівано Олексій згадав, що до офісу АНТК їде його похресниця. Він подумки недоладно вилаявся і похолов від думки, що хрещениця опиниться сам на сам з Авер’яновим.

— Діана! — викрикнув він, тримаючи ногу на педалі гальма і нахиляючи голову, щоб бачити вираз обличчя Григорія.

— Що Діана? — попервах не зрозумів Авер’янов.

— Діана незабаром приїде сюди. Вона налякана після смерті Дениса, — «…і вона думає, що ти — вбивця». Останнє Олексій Рудик уголос не проказав, однак Авер’янов зрозумів його без слів.

— Олексію Михайловичу, — повертаючись у роль, яку так чудово зіграв у кабінеті Реви, поблажливо посміхнувся Григорій, — я не янгол і не праведник, але не треба робити з мене монстра, — він обвів рукою навкруги. — Ми в головному офісі ДП «Аронов», де всі знають мене, де всі знають Діану, де купа охорони. Про що ви взагалі думаєте? — зовні він лишався спокійним, але його нутро плавилося від тисячоградусного вогню.

Рудик присоромлено відвів очі. Авер’янов постукав долонею по даху машини, мовляв, рушайте:

— Я поговорю з Діаною і спробую її заспокоїти. Ви краще потурбуйтесь про те, щоб Захаровича прийняли як годиться. Впораєтесь у «Борисі», зателефонуєте Діані і переконаєтесь, що в неї все гаразд, — перший віце-президент зобразив ображену міну. — Якщо раптом вона не відповідатиме, тоді… я не знаю… — він підняв плечі до вух, — викликайте спецпідрозділ «Альфа», російський ОМОН чи американських рейнджерів — хто вам більше до душі, — хай мене заарештовують. Я буду на своєму робочому місці.