— Де Анатолій Захарович? Де мій хрещений?

— Анатолію Захаровичу стало погано, і півгодини тому Олексій Михайлович повіз його до лікарні.

Діана здригнулась, відчуваючи, як колючі, немов бульбашки, вуглекислоти в газованій воді, схлипи зароджуються в животі і рвуться стравоходом нагору.

— Ви… ви… ви і його уб… убили?

Авер’янов зробив характерний жест вільною долонею — наче струшував огидний слиз з кінчиків пальців:

— Боже, Діано, ти про що? В Анатолія Реви був напад, інфаркт чи інсульт, щось таке.

— Це ваших рук справа! — посміливішала жінка, на очах якої виступили сльози.

— Я не хочу це слухати, — натягнувши на вуста самовпевнену посмішку, сказав росіянин.

— Я знаю, що ви вбили Радислава Ротка!

Вуста відкрились ширше, показавши жовті зуби:

— Протягом минулих дванадцяти місяців я не виїжджав до Франції.

Діана побагровіла, розлютившись, що Авер’янов так легко відбив її випад.

— Не чіпляйтесь до слів! — відчайдушно вигукнула вона. — Ви знаєте, про що йдеться: пілота вбили за вашим наказом. І Дениса також!

«І що тепер? — подумала вона. — Він же не встане й не скаже: ну, о’кей, веди мене до прокуратури…»

Григорій зімітував глибоку печаль і з нарочитим спокоєм проказав:

— Діано, я порадив би тобі звернутись до психіатра, але оскільки ти мене, певна річ, не послухаєш, можу скерувати тебе до міліції. Завітай до найближчого відділку і виклади свої підозри. Послухай, що тобі скажуть. Сподіваюсь, представникам правоохоронних органів удасться тебе напоумити.

— Саме це я хочу зробити, — аж занадто запекло вигукнула Діана. — Я звернусь до міліції. Я їхала сюди, щоб примусити Анатолія Захаровича оприлюднити інформацію про неполадки в літаку «ААРОН 44».

Авер’янов із сумом подивився на молоду жінку із пополотнілим від страху й напруження обличчям і похитав головою.