— Так. На моє переконання, усі істинні думки жахливі. Я прочитав тобі рядок з поетичного збірника «Цвинтарні ночі». Мені дав його Дорренс Марстеллар у той день, коли проник до мого дому й поклав газовий балончик у кишеню моєї шкірянки.

У дзеркалі заднього огляду кілометрів за три позаду Ральф помітив чорну смугу, що стрімко наближалася крізь палахкотливий ліс. Поблискував на сонці хром. Машина. Можливо, дві або навіть три. І їдуть на величезній швидкості.

— Старий Дор, — задумливо мовила Луїза.

— Так. Знаєш, я гадаю, що він теж частина цих подій.

— Швидше за все, — погодилася Луїза. — І якщо Ед — особливий випадок, то старий Дор, поза всяким сумнівом, теж персона важлива.

— Я вже думав про це. Найцікавіше щодо нього — я маю на увазі старого Дора, а не Еда, — те, що ні Клото, ні Лахесісу нічого про нього не відомо. Очевидно, він із зовсім іншої сфери.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я не цілком певен, але ні пан К., ні пан Л. ніколи про нього не згадували, отже… Отже…

Ральф знову подивився в дзеркало заднього огляду. Тепер до трьох машин приєдналася четверта, і кавалькада, виблискуючи хромом, стрімко наближалася, Ральф бачив сині переливи блимавок на дахах машин. Отже, це поліція, їде у Ньюпорт? Ні, швидше за все, кудись ближче.

«А раптом вони женуться за нами? — подумав Ральф. — Раптом установка Луїзи, яка стирала Барбарі Річардс пам’ять про наші відвідини, не спрацювала!»

Але чи буде поліція споряджати аж чотири машини в погоню за старими на іржавому «олдсмобілі»? Ральф так не думав.

Раптово уявним поглядом він побачив обличчя Елен, і в Ральфа засмоктало під ложечкою, коли він притискав автомобіль до узбіччя дороги.

— Ральфе? Що… — Але тут Луїза почула завивання сирен і оглянулася, тривога читалася в її очах. Перші три патрульні машини промчали повз них зі швидкістю, що значно перевищувала сто двадцять кілометрів на годину, обдавши «олдсмобіль» хмарою піску й змусивши опале листя пуститися в танок.

— Ральфе! — Вона майже кричала. — А раптом це Гай-Рідж? Там же Елен! Елен і її маля!

— Знаю, — відповів Ральф, а коли мимо промайнула четверта машина, він знову відчув внутрішній спалах. Ральф потягнувся до коробки передач, але рука його завмерла за три дюйми від важеля. Брудна пляма, що прикувала його погляд, була менш спектральною, ніж чорна грибоподібна хмара, що зависла над Громадським центром Деррі, але Ральф знав, що суть їх однакова: саван.

3.

— Швидше! — прикрикнула на нього Луїза. — Нам треба їхати швидше, Ральфе!

— Не можу, — відповів він, стиснувши зуби, через що слова пролунали нерозбірливо. — Мені потрібно приглушити аури. — «До того ж, — подумки додав він, — швидше я не їздив тридцять п’ять років, і я до смерті боюся».