Нірвана, зухвало хмикнувши, поцікавився:

— Невже? І як же ви розмовляли?

— Точно не пам’ятаю, — відповів Ральф, — але навряд чи ми висловлювались, як тупі недоумки. — Відчинилися двері кондитерської, і Ральф відвернувся від хлопчаків. З’явилася Луїза, тримаючи в руках два горнятка з кавою.

А хлопчаки тим часом осідлали велосипеди й помчали геть. Нірвана кинув через плече ще один недовірливий погляд на Ральфа.

— Ти зможеш одночасно вести машину й пити каву? — вручаючи йому горнятко, запитала Луїза.

— Гадаю, із цим завданням я цілком упораюся, хоча більше мені вже нічого не потрібно. Я почуваю себе чудово, Луїзо.

Жінка, глянувши на двох хлопчаків, кивнула:

— Поїхали.

2.

Коли Ральф із Луїзою виїхали на шосе № 33 у напрямку місця, раніше відомого як Сади Барретта, світ навколо них став барвистий. Їм не довелося підніматися навіть на дюйм сходами сприйняття, щоб спостерігати за цим буянням барв. Місто залишилося позаду, дорога вела через ліс, охоплений осіннім полум’ям. Небо лежало над шосе синьою смугою, тінь «олдсмобіля» сковзала за ними по палахкотливому листю.

— Боже, яка краса, — мовила Луїза. — Хіба це не чудо, Ральфе?

— Так.

— Знаєш, чого мені хочеться? Найбільше?

Він похитав головою.

— Щоб ми могли з’їхати на узбіччя, зупинити авто й трохи побродити лісом. Знайти галявинку, сісти на сонечку й спостерігати за хмарами. Ти б сказав: «Поглянь, Луїзо, он та хмара схожа на коня». А я б відповіла: «Глянь-но сюди, Ральфе, там точнісінько людина з мітлою». Було б просто чудово.

— Так, — протягнув він. Ліворуч з’явився просвіт; стовпи лінії високої напруги, немов солдати, марширували крутим схилом. У променях ранкового сонця дроти блищали сріблом, нагадуючи павутину. Унизу стовпи потопали в мідному потоці червоного сумаха,[48] а в небі над просікою Ральф побачив яструба, що ширяв на гребені такого ж невидимого, як світ аур, повітряного потоку.

— Так, — знову мовив Ральф. — Було б здорово. Можливо, коли-небудь ми й матимемо таку нагоду, але…

— Але що?

— «Я кваплю себе щомиті, щогодини — встигнути б здійснити усе, визначене долею», — продекламував Ральф, Луїза здивовано глянула на нього:

— Яка жахлива думка!