— Не думаю, що я взяла багато… її речовини, — мовила Луїза, — але у мене виникло відчуття, начебто я проковтнула жінку повністю.

Ральф згадав недавно прочитану статтю в науковому журналі.

— Якщо кожна клітинка нашого тіла містить у собі інформацію про те, добре чи погано ми зроблені, — сказав він, — то чому б і кожному фрагментові аури не включати повну інформацію про те, ким ми є?

— Звучить не дуже науково, Ральфе. — Луїза, посміхнувшись, торкнулася його руки. — Однак цілком правдоподібно.

Ральф посміхнувся у відповідь.

— Тобі теж варто трохи підкріпитися, — сказала вона. — Хоча я досі вважаю це до деякої міри злодійством, однак без підживлення можна зомліти.

— Послухаюсь тебе, як тільки буде нагода. А зараз я хочу лише одного — якомога швидше дістатися до Гай-Рідж. — Ральф сів за кермо, але рука його здригнулася, тільки-но він торкнувся ключа запалювання.

— Ральфе? У чому справа?

— Ні в чому… І в усьому. Не можу вести машину в такому стані. Або вріжуся в телеграфний стовп, або завезу нас прямісінько в чиюсь вітальню.

Подивившись у небо, Ральф побачив знайомого величезного «птаха», що розпластався над тарілкою антени супутникового зв’язку багатоквартирного будинку. Лимонний серпанок здіймався від розпростертих ушир доісторичних крил. «Хіба ти бачиш це? — сумніваючись, поцікавилася скептична частина його розуму. — Ти впевнений, Ральфе? Ти справді впевнений?»

«Так, я бачу. На щастя чи на нещастя, але я бачу все це… Однак якщо і є слушний час для такого бачення, то не зараз».

Сконцентрувавшись, він відчув усередині себе знайомий «клац» внутрішнього спалаху. Птах розтанув, немов зображення примари на екрані телевізора. М’яка палахкотлива палітра ранкових барв позбулася вібруючої інтенсивності. Ральф занадто довго сприймав іншу частину світу, щоб помітити, як кольори переходять один в одного, зливаючись і утворюючи яскравий молочно-блакитний серпанок, який Ральф уперше побачив під час відвідання бару разом із Джо Вайзером. Потім випарувався й серпанок, і Ральф відчув непереборне бажання покласти голову на руки й заснути. Але замість цього він, зробивши кілька повільних глибоких вдихів, повернув ключ запалювання. Двигун загарчав, викликаючи до життя постукування, що звучало тепер значно голосніше.

— Що це таке? — поцікавилася Луїза.

— Не знаю, — відізвався Ральф, але він знав — або зчеплення, або клапан. Що б то не було, але якщо воно посилюватиметься, їм не позаздриш.

Нарешті постукування ослабло, і Ральф рушив.

— Штовхни мене в бік, якщо побачиш, що я засинаю, Луїзо.

— На це можеш розраховувати, — відгукнулася вона. — А тепер поїхали.