— Мій тато казав, що коли довго дивитися на такий ясно-білий колір, то можна спалити собі очі, — остерігає він.
Їй перехоплює подих, коли вона милується цією красою. Вона бачить у небі велику рухливу театральну завісу, і вона змінює колір, поки Лізі дивиться на неї: зелений переходить у багряний, багряний у ясно-червоний, ясно-червоний — у дивний кривавий відтінок червоного, якому вона не знаходить назви; можливо, червоно-брунатний, але це не зовсім те; вона думає, що ніхто ніколи не шукав назву цьому відтінкові, який вона тепер бачить. Коли Скот тягне її за полу нічної сорочки і каже, що дивитися досить, вона з подивом бачить на цифровому годинникові, вмонтованому у відеомагнітофон, що дивилася крізь шибку покритого морозними візерунками вікна на північне сяйво упродовж десяти хвилин.
— Не дивися більше, — каже він протяглим, млявим голосом людини, яка розмовляє уві сні. — Ходімо в ліжко, моя маленька Лізі.
Вона рада, що вони зараз звідси підуть, рада якось позбутися цього триклятого кінофільму, витягти його з цього крісла-гойдалки й вивести з цієї холодної задньої кімнати. Та коли вона веде його за руку коридором, він каже слова, від яких її тіло покривається сиротами.
— Вітер скрегоче, як тракторний ланцюг, а тракторний ланцюг скрегоче, як мій тато, — каже він. — А що як він не помер?
— Скоте, не верзи нісенітницю, — каже вона, але те, що він сказав, не звучить як нісенітниця посеред глупої ночі, хіба не так?
А надто, коли завиває вітер, а небо виграє яскравою веселкою кольорів, ніби викрикує щось йому у відповідь.
Коли вона прокидається наступної ночі, вітер усе ще завиває і коли цього разу вона заходить у кімнату для гостей, телевізор не увімкнений, але він сидить і дивиться на екран. Він сидить у кріслі-гойдалці, закутаний в африканку, в жовту африканку доброї матінки Дебушер, але не відповідає їй і навіть не дивиться на неї. Скот тут, але Скот водночас відійшов.
Відійшов у світ придурства.
5
5
Лізі перекинулася на спину в кабінеті Скота й подивилася вгору на світло просто в себе над головою. Її грудь боляче пульсувала. Не думаючи про це, вона притисла до неї жовтий плетений квадратик. Спочатку біль навіть посилився… але потім їй ніби трохи полегшало. Вона дивилася вгору на світло, важко дихаючи. Її ніздрі забивав кислий дух поту, сліз і крові — варива, в якому маринувалася її шкіра. Вона застогнала.