— Як я можу допомогти тобі? — шепоче вона. — Як я можу допомогти тобі тепер?

На це запитання їй відповідає Дарла, відповідає тоді, коли вона була підлітком — «Самовпевнена й підла молода сучка», — сказала якось добра матінка, а що така вульгарність була їй невластивою, то, певно, вона була роздратована понад усяку міру.

Якщо ти неспроможна допомогти йому, то навіщо казати, що ти хочеш допомогти? каже Дарла, і її голос звучить так реально, що Лізі майже відчуває запах пудри «Коті», якою Дарлі було дозволено користуватися (через її прищі), і чує тріскотню ії базікання. Схоже, вона ходила до озера, закинула туди свою сіть і витягла звідти справжній улов! Він скотився зі своїх підвалин, Лізі, з нього вилетів корок, у нього порвалася гума, і єдине, чим ти можеш допомогти йому, — це викликати чоловіків у білих халатах, як тільки знову запрацює твій телефон. Лізі чує сміх Дарли — сміх досконалої зневаги тінейджера — десь у самому центрі своєї голови, коли вона дивиться на свого чоловіка, який із широко відкритими очима сидить у кріслі-гойдалці. Допомогти йому! пирхає Дарла. Допомогти йому? О Святий Ісусе.

А проте Лізі думає, вона зможе. Лізі думає, вона знайде спосіб.

Проблема в тому, що спосіб допомоги може виявитися небезпечним і далеко не абсолютно надійним. Вона знаходить сили чесно собі признатися, що сама створила кілька проблем. Вона заховала певні спогади — такі, як дивовижний спосіб, у який вони покинули свою схованку під деревом ням-ням, та моторошні істини — істину про Пола, святого брата, наприклад — за певною завісою у своїй свідомості. Звідти чутно певні звуки

(буркотіння, о святий Боже, тихе й огидне хрюкання)

і проникають деякі видіння

(хрести на цвинтарі, хрести у кривавому світлі)

також. Іноді вона запитує себе, чи хтось, крім неї, має у своїй свідомості таку завісу, завісу, за якою ховається зона не-хочу-думати. Напевно ж, має. Це зручно. Це рятує тебе від багатьох безсонних ночей. За її власного завісою нагромадилося чимало різного старого мотлоху: всяка всячина, всяка всілячина, всяка єрундяка. І все це — наче в тумані. О маленька Лізі, ти мене дивуєш, їй-бо дивуєш… хіба можна таке казати діткам?