Але вона її не одержує. Шалена буря, така холодна, що Лізі мерзне навіть у своїй фланелевій нічній сорочці з накинутим поверх неї вовняним светром, буря, яка примушує піч у підвалі працювати безперервно, тоді як будинок тріщить і стогне, а іноді навіть здається, що він от-от розвалиться, ця велика холодна буря, що налетіла з Канади, порвала десь телефонну лінію, і все, що Лізі чує, коли підіймає слухавку, це якесь ідіотське бурмотіння чи гудіння. Вона кілька разів натискає пальцем на кнопку, що вмикає телефон, бо саме це треба робити в подібних випадках, але вона знає, що проблема не в цьому, справді, натискання на кнопку нічого їй не дає. Вона сама-одна в цьому великому перебудованому вікторіанському будинку на пагорбі Шуґар Топ Гіл, тоді як небо міниться божевільною веселкою кольорів, а температура скочується в такі регіони холоду, які навіть уявити собі неможливо. Якби вона спробувала дійти до сусіднього будину Ґеловеїв, то була б велика імовірність того, що вона втратила б на цьому морозі вухо або палець, а можливо, й обидва вуха та кілька пальців. Не виключено, що вона замерзла б на їхньому ґанку на смерть, перш ніж їй пощастило б повідомити їх про свій прихід.

Це холод, жартувати з яким не можна.

Лізі кладе слухавку, з якої нема ніякої користі, й поспішає коридором назад до нього, човгаючи капцями по підлозі. Він перебуває в тій самій позі, в якій вона покинула його. Завивання посеред ночі музики кантрі 50-х років зі звукової доріжки кінофільму «Останній кіносеанс» справляло моторошне враження, але мертва тиша — це щось набагато, набагато гірше, це найгірше з усього того, що можна собі уявити. А коли могутній порив ураганного вітру налітає на будинок і загрожує зірвати його з фундаменту (вона дивується, що вони не втратили електрику, вони, безперечно, втратять її незабаром), до неї доходить, чому навіть такий вітер приносить їй полегкість: вона не чує його дихання. Він не здається мертвим, його щоки навіть забарвлені легким рум'янцем, але як їй переконатися в тому, що він живий?

— Мій любий… — шепоче вона, підходячи до нього. — Ти не хочеш мені щось сказати? Ти можеш подивитися на мене?

Він нічого не каже й не дивиться на неї, та, коли вона притуляє свої холодні як лід пальці до його шиї, вона відчуває, що шкіра під ними тепла, і відчуває биття його серця у великій вені чи артерії, яку вона намацала в нього під шкірою. І не тільки це. Вона відчуває, як він тягнеться до неї. У світлі дня, навіть у світлі холодного дня, вітряного дня, такого, яким просякнуті всі натурні кадри «Останнього кіносеансу» (як згадалося їй тепер, коли вона про це подумала), вона, безперечно, посміялася б із цього відчуття, але не тепер і не тут. Тепер вона знає те, що знає. Він потребує допомоги й потребує її не менше, як у той день у Нешвілі, спочатку, коли той псих у нього вистрелив, а потім, коли він лежав, тремтячи, на гарячому гудроні, просячи льоду.