Але навіть не це було найгіршим. Найгіршим була та проява, яка так переслідувала його, плямиста проява з нескінченним рябим боком…

— Ні! — скрикнула вона в порожньому кабінеті. Вона кричала, хоч це завдавало їй гострого болю в усьому тілі: — Ой, ні! Зупини їх, зупини! Зроби так, щоб ці спогади зупинилися!

Та було вже пізно. І це було надто правдою, щоб і далі її заперечувати, хоч би яким великим був ризик збожеволіти. Бо й справді існувало таке місце, де їжа ставала поганою, а іноді й просто отруйною, після того як споночіє, і де ота плямиста проява, Довгий хлопець Скота

(Я тобі покажу, який він подає голос, коли розглядається навколо)

може бути реальною.

— О, вона реальна, справді реальна, — прошепотіла Лізі. — Я її бачила.

У порожньому, населеному привидами кабінеті небіжчика вона почала плакати. Навіть тепер вона не знала, чи це було правдою, не знала, коли саме вона це бачила, якщо бачила… але вона відчувала, що це правда. Так люди, хворі на рак, раптом помічають подібну прояву, що уриває останню їхню надію, у затуманеному склі карафи з водою, яка стоїть біля їхнього ліжка, коли вже прийнято всі можливі та неможливі ліки, прийнято максимальну дозу морфію і час зупиняється, а біль усе ще в тілі й усе глибше і глибше врізається у ваші непідвладні ніякому сну кістки. І ця проява жива. Жива, зловтішна і голодна. Проява, що від неї її чоловік намагався, як вона була впевнена, заховатися за пляшкою. І за сміхом. І за письменницькою працею. Проява, яку вона майже бачила в його порожніх очах, коли він сидів у холодній кімнаті для гостей перед телевізійним екраном, що цього разу був темний і мовчазний. Він сидів у

6

6

Він сидить у кріслі-гойдалці, загорнутий по самі очі, втуплені в чорний екран телевізора, в жовту африканку доброї матінки з її веселими кольорами. Він дивиться на неї і водночас крізь неї. Він не відповідає на своє ім’я, яке вона повторює з дедалі розпачливішою гарячковістю, і вона не знає, що їй робити.

Когось покликати, думає вона, ось що треба мені зробити, і поквапно повертається коридором до їхньої спальні. Канті й Річ у Флориді й будуть там до середини лютого, але Дарла й Мет перебувають зовсім поруч, через дорогу, і вона вирішує зателефонувати Дарлі, вона анітрохи не турбується, що їх доведеться розбудити посеред ночі, їй треба з кимось поговорити, вона потребує допомоги.