У результаті цієї забудькуватості Скота Пол люто гарчить, смикається назад із братовими штаньми в руках, спотикається об сходинку й перечіплюється об стілець, на якому лише годину тому вродливий молодий хлопець примостився, щоб нанести на мапу картезіанські координати. Один із кедів падає на нерівний горбкуватий лінолеум. Скот тим часом намагається все ж таки вибігти сходами нагору, поки має для цього трохи часу, але його нога у шкарпетці послизається на гладенькій приступці, й він падає на одне коліно. Його роздерті спідні труси зсунулися вниз, і він відчуває, як холодний протяг проникає в щілину між його сідницями, і встигає подумати: «Пожалій мене, Господи, я не хочу так помирати, з виставленою на вітер гепою». Але в цю мить потвора, на яку перетворився його брат, підхоплюється на ноги, відкинувши стягнуті зі Скота штани вбік. Вони ковзають по кухонному столу, не зачепивши книжку з алгебри, але збивши чашу з цукром на підлогу — збивши її з ніг, міг би сказати їхній батько. Страховище, яке було Полом, стрибає на нього, і Скот відчуває, що його руки близько, й уже відчуває, як його нігті вгороджуються йому у шкіру, але тут лунає оглушливий гуркіт дров, що посипалися на підлогу, і хрипкий лютий крик:

— Пусти його, смердючий виродку! Ти затраханий психобевзь!

Скот і забув про тата. Протяг, що проник у щілину його гепи, утворився тоді, коли тато увійшов до кухні з оберемком дров. Але руки Пола вже схопили Скота, а його нігті врізалися йому в тіло, і коли Пол потяг його назад, пальці Скота розімкнулися на перилах, наче пальчики малої дитини. Через мить він відчує на собі зуби Пола. Він знає, що так буде, бо це справжній психодіотизм, глибокий психодіотизм, а не те, що відбувається з татом, коли тато бачить людей, яких тут немає, або робить кривавий бул на собі або на одному з них (а він робить це зі Скотом рідше й рідше, в міру того як Скот стає старшим), це справжній напад, те, що тато має на увазі завжди, коли сміється і хитає головою у відповідь на їхні розпитування, чому Ландреуси покинули Францію, хоч при цьому їм довелося покинути там усі свої гроші й землі, а Ландреуси були багаті, й ось тепер він наготувався мене вкусити, зараз він устромить у мене зуби, ось зараз, ось тепер…

Але він так і не відчуває, як устромляються йому в тіло зуби Пола. Він відчуває гаряче дихання на своєму голому боці, якраз над стегном, а потім важкий, глухий «гуп!», коли тато опускає дерев’яне поліно на голову Пола, опускає з усієї сили, тримаючи його обома руками. Цей звук супроводжується цілою низкою шарудливих звуків, коли тіло Пола сповзає вниз на покриту лінолеумом підлогу кухні.