Лізі думає, що то було за життя, якщо малий хлопець міг пишатися тим, що сподобався такому чоловікові, й нагадує собі, що малому хлопцеві було лише десять років. Йому було десять років, і він мусив жити поруч зі страховищем, посадженим на ланцюг у підвалі. Батько теж був страховищем, але він принаймні був спроможний мислити раціонально протягом якогось часу. Страховищем, яке іноді могло навіть поцілувати сина.

— І тоді… — Скот дивиться в сірі сутінки. На мить крізь хмари визирає місяць. Він накладає бліду й грайливу лапу на її обличчя, перш ніж знову заховатися за хмари. Коли Скот починає говорити далі, вона знову відчуває, як дитина виходить на перший план. — Тато, щоб ти знала, ніколи не запитував, що я бачив, куди я ходив чи що я робив, коли туди ходив, і не думаю, що він запитував про це в Пола — я навіть не певен, чи Пол пам’ятав багато, — але тепер він мене про це запитав. Він сказав «Ну, а якщо ти забереш його отак, як ти думаєш, Скуте, то що буде, як він прийде до тями? Ти думаєш, йому там одразу стане краще? Бо якщо краще йому не стане, то мене там не буде й ніхто не зможе допомогти тобі».

Але я про це подумав, ти розумієш? Я так багато і так довго про це думав, що в мене мало не луснув череп від тих думок. — Скот підводиться на лікті й дивиться на неї. — Я знав, що цьому треба покласти кінець, не гірше, аніж тато. Через стовп. І через стіл. Але також тому, що він почав утрачати вагу і на обличчі в нього з’явилися виразки, бо він їв неправильну їжу — ми давали йому овочі, але все, крім картоплі й цибулі він відкидав, й одне його око, те, яке тато йому колись поранив, стало молочно-білим на червоному тлі. Крім того, зуби в нього почали випадати, а одна рука якось дивно вивернулася. Він став розпадатися, Лізі, а що не розпадалося від відсутності сонячного світла та поганого харчування, він калічив своєю скаженою поведінкою. Ти розумієш?

Вона киває головою.

— Тож мені прийшла в голову ця думка, про яку я розповів татові. «Ти думаєш, ти такий збіса розумний у свої десять років?» — сказав мені тато. Я відповів татові, ні, я не думаю, що я такий розумний і якщо він знає якийсь безпечніший і кращий спосіб, тоді о’кей. Але він нічого запропонувати не міг. Він сказав: «Я думаю, ти й справді збіса розумний у свої десять років, не заперечую. І, виявляється, ти зовсім не такий боягуз, як мені здавалося. Якщо ти не відступишся, звісно».

«Я не відступлюся», — запевнив я.

А він мені каже: «Нічого не бійся, Скутере, бо я стоятиму біля сходів зі своєю довбаною мисливською рушницею напоготові»