Скот не зупиняється і йде далі, майже не відчуваючи під собою ніг. Частина його свідомості абсолютно переконана в тому, що він іде назустріч своїй смерті. Він тепер не зможе навіть відмовитися від свого наміру, якщо істота-Пол схопить його. І все ж таки він ступає в коло його досяжності, в коло найінтимнішої концентрації її дикого смороду, і кладе долоні на її голі і слизькі боки. Він думає

(Пол тепер піде зі мною)

і

(Бул Місячного Кола у світлій воді озера)

і протягом якоїсь миті, що наповнює його глибоким хвилюванням, це майже відбувається. Він переживає знайоме відчуття речей, які починають розбігатися від нього; кудись угору линуть гудіння комах і чудові денні пахощі дерев, які ростуть на Щасливому Пагорбі. Але тут-таки пазуристі пальці обхоплюють шию Скота. Істота роззявляє рота і своїм моторошним ревом та гнилим подихом умить здуває геть звуки та пахощі Місячного Кола. Скот переживає таке відчуття, ніби хтось щойно кинув розпечений валун на делікатне плетиво його… чого саме? Адже тепер не його розум веде їх у те місце, не зовсім його розум… і він не має коли про це подумати, бо потвора тримає його у своїх лабетах, вона спіймала його. Усе те, чого боявся тато, тепер сталося. Паща потвори роззявилася в якийсь кошмарний спосіб, що не сприймається здоровим розумом, її нижня щелепа відвисає мало не до

(звіриної)

грудної кістки, спотворивши брудне обличчя настільки, що на ньому не залишилося жодних ознак Пола і взагалі людських ознак. Це психодіотизм у його чистому вигляді, психодіотизм без маски. Скот устигає подумати: «Воно проковтне мою голову всю цілком, як цукерку». Страхітлива паща позіхає, червоні очі метають іскри в голому світлі електричних лампочок, і Скот швидко наближається до своєї неухильної смерті. Голова потвори смикається назад, ударяється об стовп, а потім рвучко нахиляється вперед.

Але Скот знову забув про тата. Татова рука вистромляється звідкись із сутінок, хапає потвору-Пола за волосся і якось спромагається відтягти її назад. Потім з’являється друга рука тата, її великий палець обкрутився навколо ложа його рушниці, там, де це ложе найтонше, а вказівний лежить на спусковому гачку. Він приставляє дуло рушниці до відхиленого назад підборіддя потвори.

— Тату, не треба! — зойкає Скот.

Ендрю Лендон ніби й не чує його крику, він не може собі дозволити почути його крик. Хоч він захопив у долоню чималий жмут волосся потвори, але він однаково не може втримати його у своєму кулаці. З пащі в потвори вихоплюється дикий рев, і тепер цей рев моторошно схожий на людське слово.