Я думаю, це залежить від тебе.

Але йому тільки одинадцять років, і відповідальність за порятунок життя та здоров’я брата — а може, навіть його душі — тяжко тисне на нього й відбирає в нього сон, у міру того як Різдво та Новий рік минають і починається холодний засніжений січень.

Ти робив його лілшим багато разів, ти робив його ліпшим багато в чому.

Це правда, але раніше ще ніколи не було так, як тепер, і Скот доходить до того, що більше не може їсти, якщо тато не стоїть біля нього, мало не запихаючи йому в рота кожен шматок. Глухий гугнявий крик істоти, замкненої в підвалі, уриває його тривожний сон, але здебільшого це йому на користь, бо здебільшого він залишає позаду лише моторошні, забарвлені в червоний колір кошмари. У багатьох із них він бачить себе, самого-одного, в Місячному Колі після півночі, а іноді на якомусь цвинтарі біля озера, в дикій місцевості посеред кам’яних надгробків та дерев’яних хрестів, слухаючи, як туркочуть голуби, й нюхаючи нічний вітерець, який спочатку має дуже приємний запах, а потім починає пахнути курявою, після того як розчісує густі хащі чагарнику. Ти можеш піти до Місячного Кола після того, як споночіє, але з цього добра не буде, і якщо ти дістанешся туди, коли місяць уже зійшов, тобі треба бути дуже спокійним. Спокійним і дуже тихим. Але у своїх кошмарах Скот завжди про це забуває і з подивом ловить себе на тому, що він співає «Джамбалаю» на повен голос.

Може, тобі вдасться зробити його кращим, ніж він тепер є.

Але вже з першої спроби Скот розуміє, що це, мабуть, неможливо, Він розуміє це одразу, як тільки пробує обняти обмазану лайном істоту, що хропе і смердить, скулившись під сталевим стовпом, який підтримує стелю кухні. Він міг би з тим самим успіхом завдати собі на спину важке піаніно й протанцювати з ним ча-ча-ча. Раніше він і Пол без проблем проникали в той інший світ (який, по суті, є цим же таки світом, але вивернутим серединою назовні, наче кишеня, скаже він згодом Лізі). Але істота, яка хропе в підвалі, це важке ковадло, банківський сейф… велике піаніно, навантажене на спину десятирічного хлопчика.

Він повертається до тата, переконаний у тому, що зараз буде битий, і не жалкуючи про це. Він відчуває, що заслуговує бути битим. Або навіть гірше. Але тато, який сидить під самими сходами з важким поліном у руці, спостерігаючи, як розвиваються події, не пускає в хід кулаки. Натомість він відгорнув брудне, зліплене від поту волосся Скота з його потилиці і вліпив туди поцілунок із ніжністю, від якої хлопець затремтів.