Вона має тисячу запитань, але не наважується поставити жодного. Вона не впевнена в тому, що зможе поставити йому бодай одне запитання.

Скот кладе руку собі на обличчя, тре його, дивиться на неї знову. Він повернувся. Повернувся сюди до неї, зі свого минулого.

— Господи, Лізі, — каже він. — Я ніколи нікому не розповідав про ці речі. З тобою все гаразд, після того як ти їх вислухала?

— Так, Скоте.

— Тоді ти збіса хоробра жінка. Ти ще не стала собі говорити: «Усе це дурниці та казна-що»?

Він навіть трохи усміхнувся. Це невпевнена усмішка, але досить щира і так їй подобається, що їй захотілося поцілувати ЇЇ — спочатку в один куточок рота, потім у другий для рівноваги.

— Я намагалася, — каже вона. — Але нічого з того не вийшло.

— Через те, що ми з таким бумом вибралися з-під дерева ням-ням?

— Ти так це називаєш?

Так Пол називав коротку мандрівку. Коротку мандрівку, яка переносила вас від місця до місця. Це був бум.

— Слово, схоже на бул, тільки що з м.

— Правильно, — каже він. — Або на булку. Булка — це бул, тільки з ка.

17

17

Я думаю, це залежить від тебе, Скуте.

Це слова його батька. Вони затримуються й не відлітають.