Скот, який притиснувся до її тіла, розслаблюється. Піт на його обличчі, руках і тілі висихає. Він тепер розповів їй найголовніше, викинув, виблював найгірше з того, що він досі зберігав у собі.
— Звук, каже вона. — Я сушила собі над цим голову, ти знаєш. Чи був якийсь звук під вербою, коли ми… ти знаєш… знову вибігли на вільний простір.
— Коли ми з бумом вибігли.
— Атож… Коли ми вибігли.
— Коли ми з бумом вибігли, Лізі. Скажи так.
— Коли ми з бумом вибігли.
Вона запитала себе, чи вона, бува, не божевільна? Чи він, бува, не божевільний? І чи божевілля не заразне?
Тепер він запалює ще одну сигарету, й у світлі сірника на його обличчі видно щиру зацікавленість.
— Що ти там побачила, Лізі? Ти пам’ятаєш?
Із сумнівом у голосі вона каже:
— Там було багато червоного світла, яке стікало з пагорба… і я мала таке відчуття, ніби ми стоїмо в затінку, ніби за нами дерева… але це відчуття тривало не більш як секунду або дві.
Він сміється й обіймає її однією рукою.
— Ти говориш про Щасливий Пагорб.
— Щасливий Пагорб?
— Так назвав його Пол. Там, навколо тих дерев, розпушена земля — глибока, м'яка. Я не думаю, що туди коли-небудь приходить зима — і там я його поховав. Там я поховав свого брата. — Він дивиться на неї врочистим поглядом і каже: — Ти хочеш відвідати те місце, Лізі?
22
22
Лізі заснула, лежачи на підлозі кабінету, попри біль…
Ні, вона