Вона спробувала забути про Місячне Коло також після зими 1996 року, коли…

— Коли я знову туди пішла. — Її голос звучав сухо, але чисто в кабінеті її покійного чоловіка. — Узимку 1996 року я пішла туди знову. Я пішла, щоб забрати його назад.

Так воно було, і світ на цьому не закінчився. Люди в білих халатах не матеріалізувалися зі стін, щоб забрати її з собою, їй навіть здалося, що тепер вона почуває себе навіть трохи краще, і можливо, в цьому не було нічого дивного. Можливо, коли ти приходиш туди, звідки все виростає, істина стає булом і треба тільки виграти її як приз.

— Ну, гаразд, через дещо — історію з Полом — я вже переступила, тож хіба не можу я тепер випити паскудний ковток води?

Ніхто не став їй заперечувати, і, скориставшись краєм Великого Слона Ідіота як точкою опори, Лізі спромоглася зіп’ястися на ноги. Чорні крила замахали над нею знову, але вона високо піднесла голову, намагаючись зберегти якомога більше крові в тій жалюгідній частині свого тіла, яка претендувала виконувати функції мозку, і цього разу непритомність відпустила її швидше. Вона взяла курс на альков із баром, ідучи по сліду власної крові, роблячи короткі кроки широко розставленими ногами, думаючи, що вона тепер схожа на стару леді, чий ціпок украдено.

Вона дійшла до своєї мети, скинувши лише побіжним поглядом на склянку, яка лежала на килимі. Вона більше не хотіла навіть доторкатися до цієї склянки. Вона взяла з буфета іншу, скориставшись для цього правою рукою, — ліву вона все ще притискала до закривавленого квадратика плетеної тканину — й націдила в неї холодної води. Вода тепер знову текла добре й майже не сичала у трубах. Вона відчинила дверцята з дзеркалом, яке було над зливальницею, і побачила всередині на поличці те, що сподівалася там знайти, — Скотову пляшечку з ексцедрином. На ній не було навіть зовнішнього ковпачка, який міг би бодай на мить її затримати. Вона скривилася від оцтового запаху, який шугнув із пляшечки, коли вона витягла корок, і подивилася на кінцеву дату використання: ЛИП 05.

«Менше з тим, — подумала, — роби, дівчино, те, що треба тобі робити».

— Здається, це сказав Шекспір, — прохрипіла вона і проковтнула три пігулки.

Вона не знала, як вони на неї подіють, але вода була божественно смачна, і вона пила доти, доки їй зсудомило живіт. Лізі стояла, ухопившись за зроблену у формі зливальниці кришку чоловікового бару, чекаючи, коли її відпустить судома. Зрештою вона її відпустила. Тепер залишилися тільки біль на побитому обличчі та набагато глибший біль, який пульсував у покаліченій груді. У домі вона мала щось набагато сильніше, ані Скотові пігулки від головного болю (хоч і напевне не свіжіше), вікодин, який залишився від попередніх експериментів Аменди із самокаліченням. Дарла також зберігала дещо, а Канті мала пляшечку перкоцету, призначеного для Менди-Кролика. Колись вони погодилися на тому, хоч ніколи цього не обговорювали, що Аменді не можна дозволити доступ до сильних ліків, їй могло б стукнути щось у голову, й вона проковтнула б їх усі одразу. Назвала б це «сонячною текілою».[60]