І вона могла уявити собі, як воно тоді все відбувалося. Воно зберігалося десь у найдальших закутнях її розуму, якась розмита форма за її завісою, але воно було там.

Тим часом ексцедрин почав діяти. Не так дуже, та, можливо, достатньо, щоб вона змогла спуститися сходами до сараю, не зомлівши й не скрутивши собі в’язи. Якщо вона зможе спуститися туди, то зможе й дійти до будинку, де вона знайде справжній наркотик… за умови, що він досі діє. Було б добре, якби він діяв, бо їй треба багато чого зробити й багато куди піти. Піти не в одне місце, і серед них є такі, що лежать дуже далеко звідси.

— Мандрівка на тисячу миль починається з одного першого кроку, Лізі-сан, — сказала вона собі й зіп’ялася на ноги біля книжкової змії.

І знову поплентала повільними кроками, човгаючи ногами по підлозі. Лізі взяла курс на сходи. Їй довелося витратити близько трьох хвилин, щоб подолати їх, хапаючись за перила за кожним своїм кроком і двічі зупиняючись, коли їй здавалося, що зараз вона зомліє, але вона зійшла вниз, не впавши, трохи посиділа на обгорнутому простирадлами ліжку майн ґот, щоб відсапатись, а тоді вирушила в далекі мандри до задніх дверей свого будинку.

XI Лізі й озеро (Тссс — тепер тобі треба сидіти тихо)

XI

Лізі й озеро

(Тссс — тепер тобі треба сидіти тихо)

1

1

Лізі найбільше боялася, що спека, яка стояла того пізнього ранку, здолає її й вона впаде непритомна на півдорозі між сараєм і будинком, не дійшовши до своєї мети. Сонце пішло їй назустріч, заховавшись за хмари, і повіяв прохолодний вітерець, остудивши її перегріту шкіру та запалене, розпухле обличчя. На той час, коли вона дійшла до заднього ґанку, глибока різана рана в її груді знову стала боляче пульсувати, але чорні крила були десь далеко. Була важка хвилина, коли вона не могла знайти ключ від будинку, але зрештою її пальці намацали кільце для ключів — невеличкого срібного ельфа — під пакетиком паперових носовичків «Клінекс», які вона зазвичай клала до своєї правої передньої кишені, отже, з цим усе було в порядку. А в домі панувала прохолода. Прохолодний і мовчазний, це був її дім. Дай тільки, Боже, щоб він залишався її домом доти, доки вона догляне за собою. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких візитів, ніяких заступників шерифа зростом шість футів, що підійматимуться на задній ґанок з’ясовувати, чи все з нею гаразд. І не допусти, Господи (благаю Тебе, не допусти), щоб знову повернувся Чорний Принц Інкунків.

Вона перетнула кухню й дістала білий пластиковий тазик із-під зливальниці. Їй було боляче нахилятися, дуже боляче, і вона знову відчула теплоту крові, яка текла по її шкірі і якою просякли рештки її подертого топа.