Скільки часу я вже тут перебуваю? — перелякано запитує вона себе. Їй здається, що не дуже довго, десь від п’ятнадцятьох хвилин до півгодини, але навіть це надто довго… хоч вона тепер добре розуміє, як працює це місце, хіба ні?

Лізі відчуває, як її погляд знову тягнеться до озера — до втихомиреності озера, у якому тепер лише двоє або троє (одне з них — це жінка або з великим клунком, або з малою дитиною в руках) бродять у дедалі густіших сутінках, — і вона примушує себе перевести погляд на кам’янисті обрії, що оточують це місце, і на зірки, які дивляться на землю крізь дедалі темнішу синяву неба понад гранітними скелями, і на кілька дерев, які бовваніють на тому обрії. Коли Лізі трохи приходить до тями, вона підводиться, обертається спиною до води і знову знаходить очима Скота. Це неважко. Жовтий плетений квадратик африканки видно навіть у вже досить густій пітьмі.

Вона йде до нього, переходячи з одного рівня на інший, наче на футбольному стадіоні. Обминає одну із закутаних у саван постатей… але проходить від неї досить близько, щоб розгледіти людські форми під цією тонкою тканиною; порожні очниці й руку, яка вистромляється з-під покривала.

Це жіноча рука з облупленим червоним лаком на нігтях.

Коли вона підходить до Скота, серце в неї швидко калатає, і вона відчуває, що їй бракує повітря, хоча її шлях нагору був не такий уже й довгий. Десь далеко знову захихотіли сміюни, то гучніше, то тихше, ніби продовжуючи якусь свою нескінченну гру. Десь посередині тієї дороги, яку вона пройшла, вона чує слабкий, але добре чутний уривчастий передзвін дзвінка Чакі Дж. і думає Приймай замовлення, Лізі! І не барися!

— Скоте! — тихо кличе вона, але Скот на неї не дивиться. Скот дивиться на озеро невідривним захопленим поглядом, де ріденький прозорий туман — звичайні випари — став підійматися у світлі завислого над обрієм місяця. Лізі дозволяє собі кинути туди лише один швидкий погляд, перед тим як знову рішуче звертає його на свого чоловіка. Вона вже затямила собі, до чого може привести надто тривале споглядання озера. Або принаймні вона сподівається, що затямила. — Скоте, час повертатися додому.

Нічого. Ніякої реакції взагалі. Вона пригадує, як вона протестувала, запевняючи його, що він не божевільний, що писати романи та оповідання — не означає бути божевільним, а Скот їй тоді відповів: Ти надто мало знаєш — на своє щастя, маленька Лізі. Але не так уже їй і пощастило. Тепер вона знає багато більше, аніж тоді знала. Пол Лендон став психодіотом і закінчив своє життя, прикутий до стовпа в підвалі фермерського будинку, який стояв один посеред поля. Його молодший брат одружився і зробив блискучу кар’єру, але тепер і йому доводиться сплачувати свій рахунок.