Перед тобою ступор польового зразка, думає вона і здригається.

— Скоте! — шепоче вона знову прямо йому у вухо. Вона взяла обидві його руки у свої руки. Вони холодні й гладенькі, воскові і мляві. — Скоте, якщо ти тут і хочеш повернутися додому, стисни мої руки.

Протягом тривалого часу вона не чує й не помічає нічого, крім сміху дивних істот, які регочуть і хихотять глибоко в гущавині лісу, і десь ближче моторошного, майже жіночого крику якоїсь пташки. Потім Лізі відчуває щось інше — це або гра її уяви, яка приймає бажане за дійсне, або його пальці й справді стискаються на її пальцях.

Вона думає, що їй робити далі, але вона знає лиш те, чого їй не слід робити: дозволити, щоб на них опустилася ніч, засліпивши її срібним місячним світлом згори й зануривши в тіні, які підіймаються знизу Це місце — пастка. Вона переконана в тому, що кожен, хто побуде біля цього озера достатньо довго, вже не зможе звідси піти. Вона розуміє, що, коли ти дивишся на нього протягом якогось часу, ти зможеш побачити все, що тобі хочеться бачити. Втрачене кохання, померлих дітей, втрачені нагоди — геть усе.

Що найдивовижніше в цьому місці? Що тут так мало людей, які сидять на кам’яних лавах. Що вони не тиснуться тут плече до плеча, як на довбаному футбольному матчі світової першості.

Кутиком ока вона помічає якийсь рух і дивиться на стежку, яка веде від пляжу до сходів. Вона бачить там гладкого пана в білих штанях і розмаяній білій сорочці, розстебнутій попереду на всі гудзики. Глибока й довга червона рана збігає згори вниз по лівій стороні його обличчя. Його волосся кольору заліза стирчить на потилиці дивно приплюснутої голови. Він швидко розглядається навколо і ступає зі стежки на пісок.

Біля неї, говорячи з великим зусиллям, Скот каже:

— Автомобільна аварія.

Серце Лізі дико стрибає у грудях, але вона втримує себе від того, щоб оглянутися або надто сильно стиснути його руки, хоч і не може запобігти легенькому конвульсивному стисканню. Докладаючи всіх зусиль, щоб її голос прозвучав рівно, вона запитує:

— А ти звідки знаєш?

Ніякої відповіді від Скота. Гладкий пан у розмаяній сорочці обдаровує ще одним поглядом мовчазну публіку, яка сидить на кам’яних лавах, потім обертається до них спиною і забрідає в озеро. Срібні ниті місячного диму підіймаються вгору навколо нього, і Лізі знову доводиться відвести погляд убік.

— Скоте, звідки ти знаєш?

Він знизує плечима. Схоже, його плечі важать тисячу фунтів — так їй принаймні здається, але він спромагається відповісти: