10
10
Тепер тобі треба мовчати, подумала вона, як і тоді, у січні 1996 року.
Усе тут залишилося таким, яким було й тоді, лише тепер вона бачила все це трохи краще, бо прийшла трохи раніше. Тіні в кам’янистій долині, у якій притулилося озеро, ще тільки почали збиратися. Поверхня води мала обриси, дуже схожі на обриси жіночих стегон. На кінці пляжу, де стегна мали переходити в талію, був білий піщаний берег у формі наконечника стріли. На цьому березі, досить далеко одне від одного, стояли четверо людей, двоє чоловіків і дві жінки, захоплено дивлячись на озеро. У воді було ще з півдесятка людей. Ніхто не плавав. Більшості вода сягала не вище ніж по литки; одному чоловікові вона сягала до пояса. Лізі хотілося побачити, який вираз був на обличчі цього чоловіка, але вона була ще надто далеко від нього. За людьми, які бродили у воді, й людьми, які стояли на березі, — це були ті, які ще не набралися мужності намочитися, була переконана Лізі, — був мис, що підіймався крутим косогором, у якому було вирубано кілька десятків, а може, й кілька сотень кам’яних лав. На них, широко розсіяні, сиділи близько двохсот людей. Коли вона приходила сюди вперше, їх було п’ятдесят або шістдесят, якщо вона правильно пам’ятала, але цього вечора їх було значно більше. Але на кожну людину, яку вона могла бачити, було не менш як чотири постаті в тих жахливих
білих одіяннях.
— Так, — прошепотіла Лізі.
Грудь у неї знову дуже заболіла, але вона дивилася на озеро й пригадувала пошматовану склом руку Скота. Вона також пригадала, як швидко він одужав, коли божевільний прострелив йому легені, — лікарі були вкрай здивовані. Тут були для неї кращі ліки, аніж вікодин, і зовсім недалеко.
— Так, — сказала вона знову й пішла вниз стежкою, але цього разу для неї була велика й трагічна різниця: тут не було Скота Лендона, який би сидів на лаві внизу.
Перед тим, як стежка мала закінчитися біля пляжу, вона побачила ще одну стежку, яка відгалужувалася ліворуч і віддалялася від озера. Лізі знову затопив потік спогадів, коли вона побачила місяць
11
11
Вона бачить, як місяць підіймається в розколині, що утворилася в масивній гранітній улоговині, на дні якої лежить озеро. Це місяць роздутий і величезний, такий самий, яким він був тоді, коли її майбутній чоловік привів її в Місячне Коло з їхньої кімнати в «Оленячих рогах», та коли розколина стає вгорі ширшою, його хворобливе червоно-помаранчеве обличчя розламується на сегменти з нерівними краями — силуетами дерев та хрестів. Дуже багатьма силуетами хрестів. Лізі дивиться на цей ліс хрестів, який, певно, є простим сільським цвинтарем. Як і той хрест, що його Скот поставив для свого брата Пола, ці хрести також, мабуть, дерев’яні, і хоч деякі з них досить великі, а деякі прикрашені оздобами й візерунками, усі вони мають вигляд хрестів саморобних, а окремі — до того ж і зношений вигляд. Є там також надгробки круглої форми, й, можливо, якісь із них витесані з каменю, проте в сутінках, які дедалі густішають, Лізі не може сказати цього напевне. Світло місяця, який підіймається над обрієм, радше перешкоджає щось там чітко роздивитися, аніж допомагає, бо все освітлюється ним із протилежного від Лізі боку.