Якщо тут зовсім близько цвинтар, то чому він поховав Пола не на ньому? Чи не тому, що він помер психодіотом?

Вона цього не знає, і їй, зрештою, байдуже. Але не байдуже їй до того, що стосується Скота. Він сидить на одній із лав, ніби глядач спортивних змагань, які не мають великої популярності, і якщо вона хоче зробити щось, то їй треба негайно братися за діло. «Пильнуй за тим, щоб твоя струна завжди бренькала», — сказала б їхня добра матінка — це був один із висловів, які вона виловила з озера.

Лізі залишає цвинтар та його грубо витесані хрести позад себе. Вона йде через пляж до кам’яних лав, де сидить її чоловік. Пісок твердий і ніби дзвенить під ногами. Відчуваючи його під своїми п'ятами та підошвами, вона усвідомлює, що ноги в неї босі. Вона ще має на собі нічну сорочку та спідню білизну, проте її капці не вирушили з нею в подорож. Відчуття піску під босими ногами лякає її й тішить водночас. Це відчуття також дивно їй знайоме, і коли вона підходить до першої з кам’яних лав, до неї доходить, у чому тут річ. У дитинстві їй часто снився один і той самий сон, у якому вона літала у своєму домі на чарівному килимі, невидима ні для кого іншого. Вона прокидалася після кожного з таких снів схвильована, нажахана й мокра від поту до корінців волосся. Цей пісок наділяв її тим самим відчуттям, що й чарівний килим, так, ніби їй треба тільки зігнути ноги в колінах, і вона шугне в політ.

Я полечу над цим озером, наче бабка, можливо, торкаючись пальцями ніг води, полечу до того місця, де це озеро витікає звідси струмком… і далі, де струмок стає повноводним і перетворюється на річку… я летітиму дуже низько… вдихаючи в ніздрі пару, яка підіймається над водою, прориваючись крізь туманні випари, аж поки долечу до моря… а потім далі… атож, далі й далі…

Коли Лізі нарешті визволилася з-під влади цього могутнього видіння, це було одним із її найбільших подвигів, які вона здійснила у своєму житті. Це було не легше, ніж прокинутися і встати після багатьох днів тяжкої праці й лише кількох годин важкого й напрочуд солодкого сну. Вона усвідомлює, що вже не стоїть на піску, а сидить на лаві, у третьому ряді від невеличкого пляжу, спершись підборіддям на долоню й дивлячись на воду. І бачить, що світло місяця втрачає своє помаранчеве світіння. Воно стало маслянистим, а незабаром перетвориться на сріблясте.