Вона також знає, що це місце смутку.

Це озеро, до якого всі ми приходимо пити, плавати й ловити з берега невеличку рибу; це також озеро, на яке певні сміливі душі випливають у своїх благеньких човниках слідом за великими кораблями. Це озеро життя, це чаша уяви, і вона думає, що різні люди мають його різні версії лише з двома спільними для всіх ознаками: воно завжди має милю завглибшки і перебуває в Зачарованому Лісі й воно завжди є озером смутку. Бо воно пов’язане не лише з уявою. Воно також пов’язане

(нагадує про)

з чеканням. Просто сидіти… й дивитися понад цими сонними водами… і чекати. Воно прийде, думаєте ви. Воно прийде скоро, я знаю. Але ви достоту не знаєте, що це, і так минають роки.

Звідки ти все це знаєш, Лізі?

Мабуть, їй сказав місяць, припускає вона; і північне сяйво, яке обпалює тобі очі своїм холодним блиском; і ніжно-терпкі пахощі троянд та франжипанів на Щасливому Пагорбі; про це ж таки завжди казали їй очі Скота, коли він докладав усіх зусиль, щоб пручатися, пручатися, пручатися. Коли з усіх сил стримував себе, щоб не звернути на стежку, яка приводила до цього озера.

Дедалі більше й більше реготливих голосів озиваються в гущавині лісу, а тоді лунає якийсь рик, що вмить усіх заспокоює. Позад неї дзеленчить дзвоник, потім і він затихає.

Я мушу поквапитися.

Атож, хоч вона й відчуває, що поспіх не відповідає духові цього місця. Вони мають якомога скоріше повернутися до свого будинку на пагорбі Шуґар Топ, і не тому, що тут на них чигає небезпека нападу диких звірів, людожерів і тролів

(страховищ зелених і страховищ чорних)

та інших дивних істот, які живуть у хащах Зачарованого Лісу, де завжди темно, як у тюремному підземеллі, й куди ніколи не проникають промені сонця, а тому, що чим довше Скот залишатиметься тут, тим менш імовірно, що їй пощастить забрати його додому. А також…

Лізі уявляє собі, як вона дивиться на місяць, що світиться, наче холодний камінь на тихій поверхні озера внизу, — і думає:

Мене можуть зачарувати.