Був полудень. Вона зійшла сходами вниз, заглянула у вітальню й побачила свою останню пачку сигарет, яка лежала на столику для кави. Вона тепер не тужила за сигаретами. Натомість дістала з буфета банку свіжого арахісового масла та банку полуничного джему з холодильника (морально підготувавшись до того, що може натрапити на Джима Дулея, який причаївся десь у кутку або за дверима буфетної кімнати) і зробила собі бутерброд на скибці білого хліба, двічі його надкусивши з відчуттям блаженної втіхи, перед тим як зателефонувати професорові Вудбоді. Департамент шерифа округи Касл-Каунті забрав погрозливого листа від «Зака Мак-Кула», але пам’ять Лізі на цифри завжди була гарною, а тим більше, що цей номер дуже легко запам’ятовувався: код Пітсбурзької зони з одного кінця, вісімдесят один і вісімдесят вісім — із другого. Вона хотіла поговорити або з Царицею або з Царем Інкунків. Але їй дуже не хотілося б натрапити на автоматичний відповідач. Звичайно, вона могла залишити там своє послання, але тоді вона не зможе бути певною, що воно вчасно досягне того вуха, для якого призначене, а отже, й дасть якусь користь.

Але даремно вона турбувалася. Відповів їй сам Вудбоді власною персоною, і його голос не прозвучав велично. Він прозвучав смиренно й обережно.

— Слухаю. Алло?

— Вітаю вас, професоре Вудбоді. Це Ліза Лендон.

— Я не хочу з вами розмовляти. Я говорив зі своїм адвокатом, і він каже, мені не слід…

— Охолоньте, — сказала вона і замріяно подивилася на свій бутерброд. Шкода, але розмовляти з повним ротом було б не дуже зручно. Хоч вона не збиралася затягувати розмову. — Я не маю наміру створювати для вас проблеми. Ви не матимете проблем ані з копами, ані з адвокатами, нічого подібного. Якщо ви зробите мені одну невеличку послугу.

— Яку послугу? — запитав Вудбоді з підозрою в голосі. Лізі не могла звинувачувати його за це.

— Існує невеличкий шанс, що ваш друг Дулей зателефонує вам сьогодні…

— Цей суб’єкт мені не друг! — заявив Вудбоді.

«Авжеж, не друг, — подумала Лізі. — І ти готовий переконати себе в тому, що він ніколи й не був твоїм другом».

— Гаразд, не друг, а приятель по чарці. Випадковий знайомий. Хто завгодно. Тож якщо він зателефонує, лише скажіть йому, що я змінила свій намір, згода? Скажіть, що я навернулася на здоровий глузд. Скажіть йому, що я чекаю його сьогодні, о восьмій вечора, в кабінеті свого чоловіка.

— Ви говорите як людина, що має намір накликати на себе великі неприємності, місіс Лендон.

— Тож вам про все відомо, чи не так? — Бутерброд манив її все більше й більше. У шлунку в Лізі забурчало. — Професоре, він може й не зателефонувати вам. Тоді, вважайте, вам пощастило. Якщо він усе ж таки зателефонує, тоді перекажіть йому моє послання і вважайте, що вам також пощастило. Але якщо він зателефонує, і ви не передасте йому моє послання — лише ці слова: «Вона передумала, вона хоче побачитися з вами о восьмій вечора в кабінеті Скота», і я про це довідаюся… тоді, сер, я таке вам улаштую…