— Доки зможу, — закінчила за нього Лізі.
До її свідомості дійшло одразу кілька речей. По-перше, вона усвідомила, що повернулася у свою спальню та на своє ліжко. По-друге, що ліжко доведеться перестелити, бо вона повернулася на нього в наскрізь промоклому одязі й принесла на своїх мокрих ногах прибережний пісок із іншого світу. По-третє, що вона тремтить, хоч у кімнаті зовсім не холодно. По-четверте, що в неї вже немає срібної лопати; вона залишила її позад себе. І останньою її думкою було, що коли загорнута в саван постать, яка сиділа на кам’яній лаві, була справді її чоловіком, то вона, безперечно, побачила його востаннє; її чоловік був тепер однією з тих захованих під саванами істот, був непохованим трупом.
Лежачи на своєму мокрому ліжку у промоклих шортах, Лізі вдарилася у сльози. Тепер їй треба було багато чого зробити, й більшість етапів цієї роботи тепер чітко прояснилися в її свідомості. Вона подумала, що, можливо, така ясність — це вже частина її призу в кінці останніх пошуків була, як і налаштував їй Скот, але спершу їй треба закінчити сумувати за своїм чоловіком. Вона поклала долоню собі на очі й так лежала протягом наступних п’яти хвилин, схлипуючи, аж поки очі в неї розпухли так, що вона не могла підняти повіки, а горло їй заболіло. Вона ніколи не думала, що відчуватиме таку потребу в ньому і що їй бракуватиме його так сильно. Це було справжнє потрясіння. Проте водночас, і хоч поранена грудь їй досі боліла, Лізі подумала, що вона ніколи не почувала себе так добре, не відчувала такої радості від думки, що вона жива й готова дати будь-кому під зад, не зважаючи на імена.
Як іноді кажуть.
XII Лізі у Ґрінлоні (Рожеві троянди)
XII
Лізі у Ґрінлоні
(Рожеві троянди)
1
1
Вона подивилася на годинник на нічному столику, коли стягувала з себе свої промоклі шорти, й усміхнулася не тому, що в часі за десять хвилин дванадцята було щось первісно кумедне, а тому, що їй пригадався один із рядків Скруджа,[65] з різдвяної колядки: «Духи зробили це все за одну ніч». Лізі здавалося, ніби щось зробило дуже багато в її власному житті за дуже короткий період часу, переважно за останні кілька годин.
«Але ти повинна пам’ятати про те, що ти жила в минулому, а це забирає дивовижно малу частку людського життя», — подумала вона… і після роздумів, що тривали не більш як хвилину, засміялася коротким уривчастим сміхом, який, либонь, видався б божевільним кому завгодно, хто стояв би в протилежному кінці коридору.
«Це добре, смійся, люба моя дитино, тут немає нікого, крім нас, синиць», — подумала вона, йдучи до ванної кімнати. Цей гучний, безтурботний сміх знову став вихоплюватися з неї і зненацька урвався, коли їй раптом спало на думку, що Дулей може бути десь тут. Він міг принишкнути в підвалі або в одній із великих стінних шаф, яких було чимало в будинку. Він міг обливатися потом цього пізнього ранку на горищі, прямо над її головою. Вона знала про нього не дуже багато й готова була це визнати, але думка про те, що він заховався десь у домі, цілком відповідала тому, що вона