Вона не наважилася залишити записку на дверях — було вельми ймовірно, що заступник шерифа Бекман або заступник шерифа Олстон прочитають її набагато раніше, аніж на це матиме шанс Дулей, — і це, можливо, означало б зайти надто далеко. Поки що вона зробила все, що могла зробити.

«І невже ти сподіваєшся, що він і справді прийде до тебе о восьмій годині, Лізі? Весело збіжить угору сходами, сповнений упевненості й довіри?»

Ні, вона не сподівалася, що він весело збіжить угору сходами, і не сподівалася, що він буде сповнений чогось іншого, крім божевілля, яке вона вже спізнала на собі, але вона сподівалася, що він прийде. Він буде обережний, як дика тварина, він ретельно перевірить, чи тут немає якоїсь пастки, можливо, прослизнувши сюди з лісу не пізніш як опівдні, але Лізі вірила в те, що інтуїція підкаже йому: ідеться не про трюк, який вона опрацювала разом із департаментом шерифа або з державною поліцією. Він здогадається про це, почувши з її голосу, як вона прагне йому догодити, а крім того, після всього, що він їй зробив, він має всі підстави вважати, що вона тепер почуває себе коровою, приреченою на заріз. Вона прослухала своє послання двічі й задоволено кивнула головою. Атож. На поверхні її голос звучав, як голос жінки, котра прагне якомога швидше покінчити з вельми прикрою справою, але вона мала підстави сподіватися, що Дулей відчує під її словами страх і біль. Тому, що він сподівається їх почути, й тому, що він божевільний.

Лізі також думала, що тут має спрацювати ще одна важлива обставина. Вона одержала свій трунок. Вона здобула свій бул, і це зробило її сильною в якомусь первісному розумінні. Це може тривати недовго, але то байдуже, головне, що якась частка цієї сили — якась частка цієї таємничої надприродної снаги — тепер перейшла на магнітну стрічку автоматичного відповідача. Вона сподівалася, що коли Дулей зателефонує, він її почує й відреагує на неї.

4

4

Її мобільник досі був у БМВ, і тепер цілком заряджений. Вона хотіла повернутися назад до свого маленького офісу в сараї й перезаписати повідомлення на автоматичний відповідач, назвавши там номер свого мобільного телефону, але потім до неї дійшло, що вона не знає його. «Ти так рідко телефонуєш сама собі, серденько», — подумала вона і знову засміялася гучним, уривчастим сміхом.

Вона повільно під’їхала до кінця під’їзної алеї, сподіваючись, що заступник шерифа Олстон буде там. Він і справді був там, здавшись їй більшим, аніж звичайно, і якимсь первісним також. Лізі вийшла з машини й підняла руку на знак привітання. Він не викликав допомогу й не закричав із переляку, коли побачив її обличчя; він лише всміхнувся й також жестом відповів на її привітання.