Безперечно, Лізі обміркувала можливість вигадати якусь історію, якщо вона застане заступника шерифа на чергуванні, розповісти йому, ніби «Зак Мак-Кул» зателефонував їй і повідомив, що вирішив повернутися до своєї нори в Західній Вірджинії й забути про письменникову вдову; адже навколо неї вештається забагато полісменів-янкі. Звичайно, вона не стала б відтворювати йому його акцент і, певно, змогла б надати своїй розповіді достатньої переконливості, а надто в тому стані хрестильної благодаті, у якому вона тепер перебувала, але зрештою вирішила цього не робити. Ця історія могла б насторожити шерифа Кластерфака та його заступників — вони могли б подумати, що Джим Дулей умисне намагається приспати їхню пильність. Ні, ліпше залишити все так, як воно є. Дулей зумів проникнути до неї одного разу; певно, він зможе зробити це знову. Якщо вони його зловлять, її проблеми будуть розв’язані… хоч, правду кажучи, спійманий поліцією Джим Дулей був не тим розв’язанням проблеми, яке вона собі спланувала.

У всякому разі, вона відмовилася від думки брехати чи то Олстонові, чи то Бекману більше, ніж у цьому була потреба. Вони були копами, вони докладали всіх зусиль, щоб її захистити, а в усьому іншому вони, звичайно, не ловили зорі з неба.

— Як вам ведеться, місіс Лендон?

— Непогано. Я зупинилася сказати вам, що їду до Оберна. Моя сестра там у лікарні.

— Мені дуже прикро це чути. Святого Майкла та Джорджа чи в Королівській?

— У Ґрінлоні.

Вона не була певна, що він знає цю лікарню, але з того, як він спохмурнів, зрозуміла, що знає.

— Розумію, вам не дуже весело… але принаймні сьогодні чудова погода для подорожі. Але раджу вам повернутися ще до вечора. Радіо повідомляє, що будуть великі бурі та грози, а надто тут, на заході.

Лізі розглянулася навколо й усміхнулася, спочатку дневі, який і справді був чудовим літнім днем, а тоді — заступникові шерифа Олстонові.

— Так і зроблю. Дякую за попередження.

— Без проблем. Ніс у вас нібито трохи розпух. Укусила якась комаха?

— Комарі іноді завдають мені цього клопоту, — сказала Лізі. — Здається, в мене також припухла верхня губа. Не бачите?

Олстон став придивлятися до її губів, по яких Дулей зовсім недавно ляскав розкритою долонею та її зворотним боком.

— Ні, — сказав він. — Не можу сказати, що я там щось бачу.

— Це добре, значить, бернадрил діє. Але іноді від нього мене тягне в сон.

— Якщо так буде, то зупиніть машину й подрімайте. Не мучте себе.

— Добре, тату, — сказала Лізі, й Олстон засміявся. Він також трохи почервонів.

— До речі, місіс Лендон…

— Лізі.

— Атож, мем. Лізі. Телефонував Енді. Він просив, щоб ви під’їхали до офісу шерифа, коли вам буде зручно, й написали офіційну заяву у своїй справі. Щоб ми могли підшити її до офіційних документів. Ви це зробите?