— Я рада, що перехопила вас, дівчата, перед вашим виїздом, бо я уже не в Ґрінлоні. Лізі і я нині перебуваємо у психіатричній лікарні в Деррі… так, так, ти не помилилася, Деррі.

Вона слухала й кивала головою.

— Атож, це й справді схоже на чудо. Я знаю тільки те, що прийшла Лізі і я прокинулася. Останній мій спогад із того, що було перед тим, це як ви, дівчата, возили мене до Меморіальної лікарні Святого Стефана в Но-Саупа. Потім я просто… Я почула, як Лізі кличе мене, і це було так, як ото коли хтось кличе тебе з глибокого сну… і лікарі в Ґрінлоні послали мене сюди, щоб я зробила всі ті тести на мозкові, які, певно, коштують купу грошей…

Слухає.

— Так, моє серденько, я хочу привітатися з Канті, і я певна, що й Лізі хоче, але нас уже кличуть, а в тій кімнаті, де вони роблять свої тести, телефон не працюватиме. Ви сюди приїдете, так? Я певна, ви зможете бути в Деррі на сьому годину, о восьмій щонайбільше…

Цієї миті небо розверзлося знову. Хмари вибухнули ще потужнішими перекотами грому, ніж раніше, і несподівано автомобіль наповнився лунким барабанним боєм. Уперше за сьогоднішній день Аменда, здавалося, цілком розгубилася. Вона подивилася на Лізі, її очі широко розплющилися з виразом панічного страху. Одним пальцем вона показувала на дах автомобіля, звідки долітали звуки. Її губи утворили слова: Вона запитує, що це за звук.

Лізі не стала вагатися. Вона вихопила телефон із рук Аменди й притулила його до власного вуха. Зв’язок був майже ідеальний, незважаючи на грозу (а може, саме завдяки їй, Лізі точно не знала). Вона чула не тільки Дарлу, а й Канті, чула, як вони розмовляють між собою збудженими, розгубленими, радісними голосами; вона також чула, як десь на задньому тлі гучномовець повідомляє про затримку рейсів у зв’язку з негодою.

— Дарло, це Лізі. Аменда прийшла до тями! Цілком прийшла! Хіба не чудо?

— Лізі, я не можу в це повірити!

— Побачиш — повіриш, — сказала Лізі. — Привозь свою дупу в Акадію, в Деррі, й сама побачиш.

— Лізі, що то за дивні звуки? Так, ніби ви в душі!

— Гідротерапія, навпроти по коридору! — сказала Лізі, недбало збрехавши й подумавши: «Ми ніколи не зможемо пояснити це потім — навіть за мільйон років». — Двері в них там відчинені, й шум просто неймовірний.

Якусь мить не було ніякого звуку, крім розміреного лопотіння дощових крапель. А тоді Дарла сказала:

— Якщо з нею все гаразд, то ми з Канті все одно навідаємося в «Хуртовину». До Деррі їхати довго, а ми обидві помираємо з голоду.

На якусь мить Лізі розгнівалася на неї, а потім мало не ляснула себе по лобі за таку ідіотську реакцію. Чим надовше вони затримаються, тим ліпше, — тож чому вона невдоволена? А проте певне роздратування, яке вона відчула в голосі Дарли, примусило Лізі відчути слабкість у шлункові. «Так уже воно має бути між нами, сестрами», — подумала вона.