— Звідки він у тебе, Мендо?

— Його подарував мені Шарль, — сказала Аменда. Вона обернулася, схопила гребінець зі свого туалетного столика, подивилася в дзеркало й люто встромила його у своє волосся. — Торік.

Лізі поклала револьвер, такий схожий на той, з якого Ґерд Аллен Коул стріляв у її чоловіка, назад у коробку для черевиків і подивилася на Аменду в дзеркалі.

— Я спала з ним двічі, а іноді й тричі на тиждень протягом чотирьох років, — сказала Аменда. — Тобто ми мали з ним інтимні стосунки. Ти згодна, що це були інтимні стосунки?

— Так.

— Я також прала його труси протягом чотирьох років і зішкрябувала лупу з його скальпа раз на тиждень, щоб вона не сипалася на плечі його чорних костюмів, і не ставила його в незручне становище, а я думаю, що ці речі збіса набагато інтимніші, аніж трахання. А ти як думаєш?

— Думаю, ти близька до істини.

— Ще б пак, — погодилася Аменда. — Чотири таких роки, і я одержую листівку Голмарк як відшкодування за розрив. Що ж, я можу тільки побажати йому щасливого життя з тією жінкою, яку він знайшов собі в Сін-Джині.[73]

Лізі відчула радісне збудження. Ні, вона не думає, що Аменду треба було викупати в озері.

— Зараз я дістану м’ясо з морозильника, і ми поїдемо до тебе, — сказала Аменда. — Я помираю з голоду

13

13

Сонце виглянуло з-за хмар, коли вони під’їхали до крамниці Пейтла, навісивши над дорогою перед ними райдугу, схожу на казкові ворота.

— Ти знаєш, чого мені хотілося б на вечерю? — запитала Аменда.

— Ні, не знаю.

— Добру порцію начинки для гамбургерів. Я не думаю, що ти маєш їх у себе вдома, чи не так?

— Я їх мала, — сказала Лізі, винувато всміхаючись, — але я з’їла їх.

— Зупинися біля Пейтла, — сказала Аменда. — Я куплю коробку.

Лізі зупинила машину. Аменда наполягла, щоб вони взяли з собою її домашні гроші, які вона тримала на кухні у великому синьому глекові, й тепер вона дістала звідти пожмакану п’ятірку.

— Ти що їстимеш, Лізі?