Лізі позазирала в багато шухляд Великого Слона Ідіота, але ця робота здалася їй тепер цілком марною… і, мабуть, такою вона й була. В неї склалося таке враження, що тут було дуже мало чогось справді цікавого. І в шухлядах, і в картотеках, і на твердих комп’ютерних дисках. Усе це могло задовольнити хіба що найфанатичніших серед інкунків, колекціонерів та академічних учених, які виправдовували своє існування здебільшого тим, що досліджували літературні еквіваленти корпії для пупа у своїх мало кому зрозумілих публікаціях; ці амбітні йолопи із засміченими надмірною вченістю головами давно втратили уявлення про те, навіщо існують книжки та читання, й задовольнялися складанням довжелезних сухозлітних приміток на всілякі круглі або ювілейні дати. Але всі справжні коні давно повибігали з цієї стайні. Та письмова продукція Скота Лендона, яка давала радість і втіху звичайним читачам — людям, що мандрували літаками між Лос-Анджелесом і Сіднеєм, людям, які сиділи в приймальнях лікарень, людям, що не знали, як збути свій час протягом довгих дощових днів літньої відпустки, ділячи своє вимушене дозвілля між романом тижня та розгадуванням кросвордів, — та продукція давно вийшла друком. Публікація його творів завершилася «Таємною перлиною» — через місяць після смерті Скота.

Ні, Лізі, — прошепотів їй голос, і вона спочатку подумала, що то голос Скота, а тоді — яке божевілля! — подумала, що він належав друзяці Генкові. Але таке припущення було божевільним хоч би тому, що то був не чоловічий голос. Можливо, то був голос їхньої доброї матінки, який прошелестів у її голові?

Він тоді казав мені щось про історію. Твою історію, Лізі.

Ні, це не голос доброї матінки — хоч афґанка доброї матінки мала до нього якесь відношення, — а голос Аменди. Вони сиділи вдвох на тій кам’яній лаві, дивлячись на корабель «Рожеві троянди», який завжди стояв на якорі й ніколи не виходив у море. Лізі якось не доводилося раніше думати про те, наскільки схожі були у своїх висловлюваннях її мати та її старша сестра, — до цього спогаду про розмову на кам’яній лаві. І…

Щось про історію. Твою історію. Історію для Лізі.

Чи справді Аменда таке сказала? Тепер це згадувалося їй, наче сон, й Лізі не мала цілковитої певності, проте думала, що так воно сталося насправді.

І про афґанку. Хоча…

— Хоча він називав її африканкою, — сказала Лізі вголос. — Він називав її африканкою, і він називав її булом. Не буром, не бумом, а булом.

— Лізі! — гукнула Аменда з іншої кімнати. — Ти щось сказала?