Я радив би вам приїхати сюди якомога скоріше, — сказав їй по телефону професор Мід. — Ваш чоловік захворів. Боюся, це дуже серйозно.

«О моя Івонно, о моя кохана, нам час, нам час, нам час…»

— Лізі! — голос Аменди дзвенів, як щойно викарбувана монета. Чи повірив би хтось, що вона була у стані повного ідіотизму ще вісім годин тому? Ні, мем, я вам не вірю. Не розказуйте мені небилиці, сер.

Духи зробили це за одну ніч, — подумала Лізі. — Атож, духи.

Доктор Янцен вважає, що необхідна операція. Так звана торакотомія.

А Лізі подумала: Хлопці повернулися з Мексики. Вони повернулися до Анарени. Бо Анарена була їхнім домом.

Які хлопці? Чорні й білі хлопці. Джеф Бридж і Тімоті Ботемз. Хлопці з «Останнього кіносеансу».

У цьому кінофільмі вони завжди молоді, — подумала вона. Вони завжди молоді, а Сем зе Лаєн завжди мертвий.

— Лізі!

Вона розплющила очі й побачила, що її велика сестричка стоїть у дверях алькова з очима не менш блискучими, аніж був дзвінким її голос, і, звичайно ж, у руці вона тримала коробку з касетою «Останнього кіносеансу», і Лізі опанувало відчуття повернення додому, час мені додому, час.

Але чому так? Тому, що пиття з озера мало свої маленькі переваги? І ти приносив у цей світ щось із підібраного там? Підібраного або випитого? Так, так і так.

— Лізі, золотко, з тобою все гаразд?