— Я не знаю, де ми є, але скажу вам одну річ, місус. Ви вже ніколи не повернетеся звідси додому.

— Як ти мене не зловиш, то ти ніколи не повернешся додому, — сказала Лізі.

А тоді засміялася знову. Вона була злякана — нажахана, — але сміх давав їй полегкість, можливо, тому, що вона знала: сміх — її зброя, і зброя гостра, як ніж. Кожен дзвінкий звук, що вихоплювався з її гарячого горла, заганяв лезо усе глибше в його плоть.

— Не регочи з мене, сучко, не смій, паскудо! — загарчав Дулей і стрибнув на неї.

Лізі кинулася навтіки. Та не встигла зробити й два кроки в напрямку стежки, що вела в ліс, як почула, що Дулей заревів від болю. Вона глянула через плече й побачила, що він стоїть навколішках. Щось стриміло з його руки над ліктем, а його сорочка швидко темніла навколо цієї речі. Дулей зіп’явся на ноги і з прокляттями вхопився за цю руку своєю другою рукою. Та штуковина розхитувалася, але він ніяк не міг її висмикнути. Лізі побачила, як там замиготіло щось жовте. Дулей ще раз скрикнув і знову схопився за річ, яка стриміла з його руки.

Лізі все зрозуміла. Перед нею сяйнула вся картина, надто реальна, щоб не бути правдою. Він кинувся навздогін за нею, але Аменда перечепила його, перш ніж він устиг зірватися з місця. І він упав на імпровізований дерев’яний хрест на могилі Пола Лендона. Тепер одна з поперечок цього хреста стриміла з його біцепса, як завелика шпилька. Нарешті йому вдалося висмикнути її і відкинути геть. З відкритої рани потекло більше крові, забарвивши рукав його сорочки в червоний колір. Лізі розуміла, що їй треба насамперед відвернути гнів Дулея від Аменди, яка лежала безпорадна у траві майже біля його ніг.

— Як блоху ти не спіймаєш, то й мене не доженеш! — заспівала Лізі, несподівано для самої себе пригадавши пісеньку з дитячого фольклору. Потім показала Дулею язика й поворушила пальцями біля вух для повнішого ефекту.

— Ох ти ж, суко! Ох ти ж, хвойдо! — заревів Дулей і кинувся до неї.

Лізі взяла ноги на плечі. Тепер вона вже не сміялася, була надто налякана, щоб сміятися, проте щось подібне до нажаханої усмішки ще зберігалося на її устах, коли вона побігла прямо в Зачарований Ліс, де вже була ніч.

6

6

Дощечка з написом ДО ОЗЕРА залишилася позаду, та коли Лізі пробігла перший відрізок своєї дистанції і звернула на стежку, розмита біла лінія якої, здавалося, витала в повітрі серед темніших мас навколишніх дерев, — уривчасте кудкудакання почулося попереду неї. «Сміюни», — подумала вона й наважилась озирнутися назад через плече, сподіваючись, що, коли її друг Дулей почує цих діток, він може змінити свій намір і…