Але мені потрібні дві вільні руки. Щоб, коли надійде нас, я могла схопити тебе, сучий сину.

— Ні, Амендо, не кидай револьвер. Не думаю, що тобі доведеться стріляти з нього. У мене інший план.

— Киньте його, міссі, ось у чому план.

Лізі сказала:

— Він приходить сюди в чужий дім, він називає тебе бридкими кличками, а тоді ще й наказує, щоб ти кинула револьвер? Твій власний револьвер?

Ледь видимий привид, який був сестрою Лізі, знову підняв «Патфіндера». Аменда не націлювала його на чорну постать, яка бовваніла в темряві біля сходів, дуло револьвера було спрямоване у стелю, але вона все ж таки не кинула його. І її спина випросталася.

— Я тобі сказав, кинь його! — прогарчала постать із невиразними обрисами, але щось у голосі Дулея підказало Лізі, що він зрозумів — його битва програна. Його клятущий пакет зашарудів.

— Ні! — крикнула Аменда. — Я його не кину! А ти… ти забирайся звідси геть! Забирайся і дай спокій моїй сестрі!

— Він цього не зробить, — сказала Лізі, перш ніж тінь, яка маячила біля сходів, змогла відповісти. — Він не відступиться, бо він божевільний.

— Раджу вам не базікати зайвого, — сказав Дулей. — Ви, здається, забули, що я бачу вас так, ніби ви стоїте переді мною на сцені.

— Але ти божевільний. Ти такий самий псих, як і той молодик, що стріляв у мого чоловіка в Нешвілі. Ґерд Аллен Коул. Ти знаєш про нього? Безперечно, знаєш, бо ти знаєш усе про Скота. Ми з ним сміялися, коли говорили про таких людей, як ти, Джимі…

— Вам уже час заткнути свою пельку, місус…

— Ми називали вас космічними ковбоями. Коул був одним із них, а ти — другий. Хитріший і підліший — бо ти старший, — але різниця між вами невелика. Космічний ковбой він і є космічний ковбой. Ви обидва з тих, хто мандрує по довбаному Молочному Шляху.

— Облиште своє базікання, — сказав Дулей. Він знову почав гарчати й цього разу, подумала Лізі, не для того, щоб справити ефект. — Я прийшов сюди у справі.

Паперовий пакет знову зашарудів, і тепер Лізі побачила, що тінь рухається. Сходи були десь за п’ятдесят футів від письмового столу й у найтемнішій частині довгої головної кімнати. Дулей тепер насувався на неї, ніби її слова заводили його. Але її очі вже цілком пристосувалися до темряви. Ще кілька кроків, і його фантастичні окуляри, певно, замовлені поштою, не даватимуть йому ніякої переваги. Вони будуть на рівних умовах. Принаймні, в розумінні видимості.

— Чому я маю мовчати? Адже це правда.