10

10

Ще до того, як Лізі цілком усвідомила, що відбувається, і, безперечно, ще до того, як вона встигла підготуватися хоч думка про те, що до такого можна підготуватися, здається жартом, — раптово він з’явився перед нею. Плямиста проява. Живе втілення того, про що казав Скот, коли розповідав про психодіотів.

Те, що вона побачила, було лускатим боком, схожим на потріскану зміїну шкіру. Воно вигулькнуло величезною масою між дерев, одні нагинаючи, інші — ламаючи і протиснувшись між двома найбільшими. Це було неможливо, звичайно, але її уява ніколи потім не зблякла. Запаху не було, але був неприємний звук, грубий і, в якомусь розумінні, гутаперчевий звук, а потім з’явилася плямиста голова потвори, вища за дерева і яскраво окреслена на тлі неба. Лізі побачила одне око, мертве, але розумне, чорне, як вода в колодязі, й широке, як зливальниця, око, що втупило свій погляд у неї крізь листя. Вона побачила отвір у м’ясі величезної тупої голови й інтуїтивно відчула, що істоти, які це страховище проштовхувало крізь цю широку трубу з плоті, не обов’язково помирали, а жили й верещали… жили й верещали… жили й верещали…

Сама вона не могла заверещати. Вона була неспроможна на будь-який звук. Вона ступила два кроки назад, кроки, які здалися їй моторошно спокійними. Лопата з її срібним совком, що був знову окроплений кров’ю психа, вислизнула з її пальців і впала на стежку. Вона подумала: «Він бачить мене… і моє життя вже ніколи не буде по-справжньому моїм. Він не дозволить йому бути моїм».

Якусь мить ця безформна нескінченна потвора, покрита жмутиками шерсті, що безладно стримлять на випнутих вологих складках тіла, стоїть дибки, дивлячись на неї своїм великим, тупим і жадібним оком. Потьмяніле рожеве світло вмирущого дня і восково-срібне світіння місяця освітлюють ту решту, яка досі лежить по-зміїному в підліску.

Потім око відірвало погляд від Лізі і спрямувало його на істоту, що верещала й вимахувала руками, намагаючись вирватися з кущів, у яких вона заплуталася, на Джима Дулея, з чийого спотвореного рота цебеніла кров, ніс у якого був перебитий, а око розпухло. На Джима Дулея, у якого навіть волосся було вимазане кров'ю. Дулей побачив, яке страхіття на нього дивиться, й більше не верещав. Лізі бачила, як він намагається затулити своє неушкоджене око, бачила, як потім опустилися його руки, вона знала, що він утратив свою силу, і на якусь мить її опанувала жалість до нього всупереч усьому, що довелося їй витерпіти, то була мить співпереживання, страхітлива за своїм напруженням і майже нестерпна у своїй людській гармонії. У ту мить вона готова була повернути все назад, якби йшлося тільки про її власну смерть, але вона подумала про Аменду і спробувала зробити запеклими свої нажахані розум та серце.