«Я туди не добіжу, — подумала вона. Повітря, яке вона вдихала і видихала крізь своє горло, було гарячим, а в боку стало поколювати. — Він зловить мене раніше, аніж я дістануся до вершини цього пагорка».

Але тут їй відповів голос Скота, сміхотливий зовні, дивовижно сердитий усередині. Не для того ти пройшли всю цю дорогу. Не здавайся, люба моя дитино, ПеЗКаПеТе.

ПеЗКаПеТе, атож. Необхідність пручатися ніколи не була для неї такою очевидною, як тепер. Лізі помчала на вершину пагорка, волосся прилипало їй до голови мокрими від поту пасмами, руки розгойдувалися в ритмі бігу. Вона вдихала повітря величезними порціями, видихала його з хрипким свистінням, їй хотілося відчути солодкий смак у роті, але останній ковток із озера вона віддала паскудному покидьку, який гнався тепер за нею, і все, що вона могла відчути в роті, — це присмак міді та виснаження. Вона чула, як він наближається знову й тепер уже не кричить, бо зберігає своє дихання для гонитви. Поколювання в боку ставало дедалі глибшим. Якась приємна музика на високих нотах зазвучала спершу в її правому вусі, а потім і в обох. Сміюни кудкудакали тепер ближче, так, ніби хотіли подивитися на вбивство. Вона відчувала нюхом зміну в деревах, відчувала, як пахощі, які були ніжними, тепер стають різкими, як пахощі дуже давньої хни, яку вона й Дарла знайшли в туалетній кімнаті бабусі Дебушер, після того як вона померла, то були отруйні пахощі й…

«Це не дерева».

Усі сміюни раптом замовкли. Тепер вона чула лише хрипке дихання Дулея, що лунко тупотів, женучись за нею і намагаючись подолати останні кілька футів, які їх іще розділяли. І саме тієї миті вона відчула на собі руки Скота, які її обіймали, Скота, який пригорнувся до її тіла й прошепотів: Тихо, Лізі, цить. Заради свого життя та мого тепер ти мусиш мовчати.

Вона подумала: «Тепер він не лежить поперек стежки, як було, коли Скот намагався дістатися до озера в 2004 році. Цього разу він біжить понад стежкою. Як було, коли я прийшла до нього в ту зиму великого вітру з Єлоунайфа».

Та коли вона вже побачила краєчком ока дзвінок, який досі висів на тій майже зогнилій мотузці, а останнє світло дня виблискувало на його боках, Джим Дулей зробив останній ривок, і Лізі тепер реально відчула, як його пальці ковзнули ззаду по її блузці, намацуючи, за що б ухопитися, наприклад, за стрічку бюстгальтера. Їй пощастило придушити зойк, який вихоплювався з її горла. Вона смикнулася вперед, знайшовши в собі ще трохи резерву швидкості, швидкості, яка, певно, мало б допомогла їй, якби Дулей знову не перечепився і не впав із криком: «Ти, суко!», за який, сподівалася Лізі, йому ще доведеться пошкодувати.