(це африканка, Лізі, я відчуваю, вона тримає нас тут як якір)

що він тоді сказав, устигла здивуватися, чому це знову нагадало їй про Аменду, що з такою тугою дивиться на корабель своєї мрії «Рожеві троянди» (дивиться прощальним поглядом, якщо такі погляди взагалі можливі), а потім цей час закінчився. Вона знову відчула, як повітря вивертається, а місячне світло зникає. Вона це бачила навіть із заплющеними очима. Потім прийшло відчуття короткого падіння зі струсами та гойданням, і вони опинилися в кабінеті, але в кабінеті було поночі, бо Дулей зруйнував електропроводку, проте Генк Вільямс досі співав, — О моя Івонно, о моя кохана, ой-ой-ой, бо навіть за відсутності електрики друзяка Генк повинен був сказати своє слово.

12

12

— Лізі! Лізі!

— Мендо, ти мене розчавила, скотися з мене…

— Лізі, ми повернулися?

Дві жінки в темряві. Лежать, сплетені в обіймах, на килимі.

«Десятки родичів Івонну проводжали…» — звучало з алькова.

— Ти мене задушиш, я неспроможна дихати!

— Пробач… Лізі, ти лежиш на моїй руці…

«Сину гармат і сурми, повеселімось на березі моря ми!»

Лізі вдалося скотитися праворуч. Аменда визволила свою руку, й за мить вага її тіла перестала тиснути на живіт Лізі. Лізі глибоко відітхнула — і з великою полегкістю. Коли вона випустила подих, Генк Вільямс урвав свій спів на півфразі.

— Лізі, чому тут так темно?

— Тому що Дулей перетяв проводку, ти хіба не пам’ятаєш?