Зайшовшись слізьми, Еллі кивнула.

Рейчел хотіла щось сказати, але Луїс стис її руку — побудь спокійною хоч трохи.

— Я завжди садила ‘ого, — плакала Еллі. — А він все сміявся і сміявся. А тоді ми пішли в дім. Мама хотіла напоїти нас какао, сказала: «Знімайте черевики!» Ґейдж здер їх і завищав: «Челевики! Челевики!» Та ще й так голосно, що тобі позакладало вуха. Пам’ятаєш, мамо?

Рейчел кивнула.

— Еге ж, закладаюся, то були хвацькі дні, — Джад віддав фото. — І хоча Ґейдж вмер, ти можеш зберігати спогади про него.

— Буду, — сказала дівчинка, сльози текли по її обличчю. — Я любила Ґейджа, містере Крендал.

— Я знаю, люба. — Старий просочився всередину і поцілував Еллі. Випроставшись, Джад спрямував холодні, кам’яні очі на Рейчел та Луїса. Рейчел стало боляче, вона була здивована і не розуміла, що означав цей погляд. Але Луїс усе чудово розумів. «Що ти зробиш для неї? — подумки питав Джад. — Твій син мертвий, але дочка жива. Що ти зробиш для неї?»

Луїс відвернувся. Він нічого не міг для неї зробити, не зараз. Їй треба було самій долати свій сум. Луїс думав тільки про мертвого сина.

42

Ближче до вечора небо затягнулося хмарами та почав зриватися сильний вітер. Луїс надягнув легку куртку, застібнув її та зняв ключі від «Цівіка» з цвяха на стіні.

— Куди ти йдеш, Лу? — поцікавилася Рейчел. Вона запитувала без особливого інтересу. Після вечері вона знову розплакалася, і, хоч це було лише легке схлипування, здавалося, вона не може його спинити. Луїс змусив її прийняти «Валіум». Тепер дружина сиділа з газетою в руках над кросвордом, до якого майже не торкалася. В іншій кімнаті сиділа Еллі і дивилася «Маленький будиночок у преріях»[130], тримаючи на долоні фотографію Ґейджа.

— Я думав взяти піцу.

— Але хіба ти ще не наївся за сьогодні?

— Зараз я не почуваюся голодним, — відповів він, кажучи правду, а потім додав брехню: — Але ж це саме зараз.