Того дня, з третьої до шостої години по обіді, відбувався останній обряд похоронної церемонії Ґейджа в їхньому будинку в Ладлоу — поминки. Стів Мастертон з дружиною принесли запіканку з локшини та фаршу. Чарлтон прийшла з кішем[131]. «Його можна зберігати скільки захочете, якщо не з’їмо одразу, — сказала вона Рейчел. — Кіш дуже легко розігріти». Деннікери, які мешкають вище по дорозі, принесли запечену шинку. Ґолдмани також з’явилися — ніхто з них не розмовляв з Луїсом і не підходив до нього, що не дуже його засмутило, — і принесли асорті з нарізок і сирів. Джад також приніс сир — великий круг свого улюбленого «пана щура». Міссі Дендрідж захопила лаймовий пиріг[132], а Суррендра Харду — яблука. Принесена їжа відображала різницю в релігійних переконаннях гостей.

Це похоронне застілля не сильно відрізнялося від звичайної вечірки, хіба що було спокійнішим. Хоч спиртного й було поменше, його все одно не бракувало. Випивши трохи пива (ще минулої ночі він клявся ніколи в житті не пити цю гидоту, та між минулим вечором і холодним сьогоднішнім днем пролягала прірва), Луїс хотів було розповісти пару історій з життя гробарів, які чув від дядька Карла: на сицилійському похороні незаміжні жінки відривають собі шматочок савана покійника та кладуть під свою подушку, бо вірять, що це принесе їм щастя в амурних справах; на ірландському похороні часом грають пародійні весілля, а стародавні кельти зв’язували мертвим пальці на ногах, щоб привид не міг ходити. Дядько Карл розповідав, що звичай чіпляти бирки на великі пальці покійників з’явився в Нью-Йорку, і оскільки раніше всі гробарі були ірландцями, то вони вірили, що це відродження давньої традиції. Та, глянувши на обличчя гостей, Луїс зрозумів, що ці історії можуть неправильно витлумачити.

Рейчел розплакалася тільки раз, і мати заспокоювала її. Рейчел притиснулася до Дорі Ґолдман і ридала, прихилившись до її плеча. Вона не могла так плакати біля Луїса — мабуть тому, що підсвідомо вважала його, як і себе, винним у смерті Ґейджа. А може, й тому, що Луїс, поринувши у світ власних марень, ніяк не втішав її в горі. Вона пригорнулася до матері і плакала, Дорі заспокоювала її, і сльози обох жінок спліталися в єдиний потік. Ірвін Ґолдман стояв біля них, поклавши руку на плече Рейчел, і з хворобливим тріумфом дивився на Луїса.

Еллі ходила між гостями зі срібною тацею, навантаженою канапе — маленькими рулетиками, скріпленими зубочистками. Під рукою вона міцно стискала фотографію Ґейджа.

Луїс вислуховував співчуття. Він кивав та дякував охочим їх висловити. Його очі були далекими й холодними, і всі гадали, що він думає про минуле, про нещасний випадок, про подальше життя без Ґейджа. Ніхто (навіть Джад) не підозрював, що Луїс насправді обмірковує план грабунку могили… Звісно, винятково теоретично. Не те, щоб він збирався щось таке робити. Це був просто спосіб відволіктися.