Луїсе, гадаю, це він. Твій останній шанс.

Ти правий. Це мій останній шанс, і я, чорт забирай, чудово це знаю.

Чоловік намотав кінець мотузки на руку та потягнув. Квадрат бетону легко, зі скреготом піднявся. Луїс уважно стояв над проймою пітьми — вертикальний надгробок замість горизонтальної кришки.

Луїс витягнув мотузку з кілець і кинув її осторонь. Вона не знадобиться йому для іншої половини — її він може просто витягнути.

Чоловік опустився в могилу ще раз. Він рухався обережно: не хотілося, аби плита роздавила ноги. В яму посипалися дрібні камінці, і Луїс почув, як деякі з них глухо застукотіли по Ґейджевій труні.

Зігнувшись, він схопив іншу половину кришки та підняв її вгору. Раптом Луїс відчув, як щось слизьке чвакнуло у нього під пальцями. Коли і друга частина стояла вертикально (тепер це все нагадувало велетенські підставки для книжок), він поглянув на руки та побачив земляного хробака, який повільно звивався. Зі здавленим криком відрази чоловік викинув його з могили сина.

А тоді посвітив ліхтариком униз.

Там була труна. Востаннє він її бачив під час похорону на хромованих підставках над могилою, навколо якої лежав той огидно зелений газон. Це була банківська скринька, в якій йому пропонували поховати всі надії щодо сина. Лють, чиста та розпечена, як антитеза до попереднього холодного заціпеніння, затопила його. Абсурд! Він на це не погоджується.

Луїс потягнувся по заступ і схопив його. Він здійняв інструмент над головою і з усієї сили опустив його на замок труни. Раз. Другий. Третій. Четвертий. Губи зціпилися в гримасі гніву.

Я витягну тебе, Ґейдже. Ось побачиш!

Замок розламався після першого ж удару. В наступних, скоріше за все, вже не було потреби, але Луїс не спинявся, намагаючись розтрощити труну, а не просто відкрити. Скоро повернулося щось схоже на здоровий глузд — надто швидко, зважаючи на обставини, — і Луїс застиг із заступом в руках за секунду до наступного удару.

Полотно заступа було розбите та погнуте. Він відкинув інструмент убік, вилізши з могили, зіп’явся на втомлені, наче гумові ноги. Луїс відчув, що його зараз знудить: гнів минув так само швидко, як і з’явився. Холод знову затопив його, і ніколи в житті Луїс іще не почував себе настільки самотнім, відірваним від усіх. Наче астронавт, якого відкинуло далеко від корабля під час ПКД[149] і тепер він просто дрейфує безмежною пітьмою, вдихаючи позичений час. «А Білл Бетерман відчував те ж саме?» — чомусь подумалось йому.