Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, — але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе.

— Луїсе, ти ще тут?

— З нею все буде гаразд? — запитав Луїс якимось чужим для самого себе голосом. — З Еллі все буде гаразд? Які прогнози дає лікар?

— Запізнілий шок від похорону, — повідомив Ґолдман. — Приходив мій лікар, Летроп. Хороша людина. Сказав, що в Еллі була гарячка, і коли вона прокинеться сьогодні, то може навіть не пам’ятати всього. Та я гадаю, що Рейчел краще повернутися додому. Луїсе, мені страшно. Гадаю, що ти також мав би приїхати з нею.

Луїс промовчав. «Недремне око Господнє помічає навіть горобців», — писав у своїй Біблії король Яків[164]. Та Луїс був куди дрібнішим створінням, і його очі пильно вдивляються в брудні сліди на підлозі.

— Луїсе, Ґейдж мертвий, — вів далі Ґолдман. — Знаю, як складно вам зараз це осягнути — тобі й Рейчел, — та у вас же іще є дочка. А вона — жива, і дуже вас потребує.

Так, я розумію це. Ти можеш бути дурним старим пердуном, Ірвіне, та, мабуть, те жахіття, яке спіткало твоїх доньок квітневого дня у 1965-му, чогось тебе все ж таки навчило. Я потрібен їй, та не можу приїхати, бо боюся — як же я боюся, — що на моїх руках кров її мами.

Луїс роздивлявся свої руки та звернув увагу на бруд під нігтями, так схожий на бруд, який лишили маленькі ніжки на кухонній підлозі.

— Так, — мовив він. — Я розумію. Ми спробуємо приїхати якомога швидше, Ірвіне. Можливо, навіть сьогодні ввечері. Дякую.

— Ми зробили все, що могли, — запевнив Ґолдман. — Та, певно, ми вже застарі. Можливо, Луїсе, ми завжди були надто старими.

— А вона щось іще казала?

Відповідь Ґолдмана гупнула об його серце, як похоронний дзвін.

— Вона багато чого казала, та зрозумів я лише одне: «Паксоу каже, що вже надто пізно».

Луїс поклав слухавку і, немов у дурмані, посунув на кухню — чи то далі готувати сніданок, чи то щоб прибрати все. На півдорозі до кухні хвиля слабкості накрила його з головою, світ ураз посірів, Луїс сповз на підлогу й обмер — саме «обмер», бо на якусь мить здалося, що це вже смерть, що це вже назавжди. Він падав усе нижче й нижче в туманні глибини; йому здавалося, що він раз чи два виконав мертву петлю, глибоко пірнув і вийшов у напівпетлю Іммельмана[165]. А потім упав на хворе коліно, і пекельний біль пронизав його, розриваючи свідомість на шмаття, обертаючись криком агонії, — і опритомнів. Якусь мить Луїс міг лише лежати, скрутившись, і вмиватися гарячими слізьми.