— Не дурій, — спробувала зупинити його Лаура, — трос може обірватися. Під тобою тридцять метрів порожнечі.

Здіймаючи невеликі лавини з піску, Тимур зісковзнув на дно ями.

— Не тридцять, а двадцять сім. Цей трос витримував багатотонний ліфт, — він звів голову на француженку. — Дай свій телефон, щоб підсвічувати.

Лаура дістала смартфон, увімкнула спалах і подала його Тимуру. Той акуратно вклав телефон у задню кишеню джинсів.

— Я лишень погляну, що там, і назад.

Жінка підібгала губи та скептично похитала головою.

Ріно всівся біля краю отвору, ступнями вперся в плиту, що його частково закривала, та підтягнув до себе трос.

— Я підстрахую.

Тимур мовчки, кивком голови, подякував.

Обхопивши трос руками, він протиснувся в отвір. За мить русява голова зникла в шахті. Трос смикався та подригував у руках Ріно.

— Ну, що там? — буквально через півхвилини не стрималася Лаура.

— Тут багато технологічних ніш, — долинув із-під землі голос Тимура. — Спускатися неважко.

Джеймі Макака, вирячившись від здивування, спостерігав за діями трьох ґрінґо.

Хвилин за п’ять натяг зник і трос вільно повиснув у отворі.

— Ей! — Ріно нахилився та поторсав за металевий канат. — Ти де?

— Як на мене, десь посередині шахти, — голос Тимура ледве пробивався на поверхню. Окремі слова звучали так, наче їх промовляв сторічний старець. Окрім того, їх спотворювало, зминало особливе колодязне відлуння. Ріно був змушений наставляти вухо аж до отвору. Лаура знову зсунулася на дно ями, стала на коліна поруч із велетнем і також дослухалася. — Тут купа уламків.

— Уламків чого? — гукнула в діру француженка. — Ліфта?

— Ні… уламки стін… арматура… щось іще.

— Вилазь звідти! Досить! Лабораторію зруйновано.

Секунд тридцять із шахти не вчувалося ні звуку, а тоді українець відказав: