— Вінс Флемінґ.

— Хто?

— Не з’їдь із дороги, — сказав я.

— Що він там робить?

— Я поїхав побачитися з ним. У мене виникла божевільна думка, що, можливо, ти захотіла його навідати.

— О Господи, — здивувалася Синтія. — Передай йому… привіт.

— Вона передає вам привіт, — переказав я Вінсові.

Він лише промурмотів щось із іншої кімнати, риючись у коробках із-під черевиків.

— Але він у нашому домі? Тепер?

— Атож. Він підвіз мене сюди у своїй машині. Це досить довга історія. Я розповім тобі про все, коли ти повернешся. Крім того… — Я завагався. — Він розповів мені дещо про ту ніч, про що він раніше нікому не розповідав.

— Про що саме?

— Про те, як він поїхав за тобою і твоїм батьком тієї ночі, сидів якийсь час у машині перед вашим будинком, чекаючи нагоди постукати у двері й подивитись, як тобі ведеться, а потім побачив, як із дому вийшли Тод і твоя мати, а пізніше і твій батько. А потім був іще один автомобіль перед вашим будинком, який поїхав за машиною твоєї матері й Тода, коли вони від’їхали.

У телефоні не чути було нічого, крім дорожнього шуму.

— Синтіє?

— Я тут. Не знаю, що все це означає.

— Я теж.

— Тері, тут дуже багато машин. Мені треба з’їхати з дороги. Я вимикаю телефон. Я забула взяти зарядку, й мої акумулятори майже розрядилися.

— Повертайся скоріш додому, Синті. Я кохаю тебе.

— Бувай, — сказала вона й відімкнулася.

Я поклав слухавку й пішов до вітальні.