— Еммо, сідай, бери стільця в містера Денкера, однаково він ним не користується. Так, Морисе, облиш уже те морозиво, ти весь обляпався, ну як немовля, їй-богу. Але нічого, зараз ми швиденько все зробимо. Я тебе погодую. Усі-пусі, мацюпусій. Ширше ротик відкривай… і гарненько все ковтай… ну ж бо, шлунок, харч приймай! … Ні, нічого не кажи, матуся знає, як краще. Ні, Еммо, ти подивися на нього, у нього вже майже все волоссячко повилазило, але я не дивуюся, ну бо що ж, як він не зможе більше ніколи ходити. Це Божа ласка. А казала я йому: та драбина хилитається. Казала: «Морисе, кажу, ану злазь звідти, поки…»

Вона годувала його морозивом і патякала так ще цілу годину, а коли пішла, демонстративно припадаючи на костур (під другу руку її підтримувала Емма), думки про ягняче рагу й голоси, що відлунювали крізь роки, вже віддалилися на задній план свідомості Мориса Гейзеля. Він був виснажений. Сказати, що в нього був важкий день, означало нічого не сказати. Морис заснув міцним сном.

А прокинувся десь між третьою та четвертою ранку, з німим криком за щільно зімкненими устами.

Тепер він знав. Точно знав, де й коли саме познайомився з чоловіком, що лежав у сусідньому ліжку. От тільки тоді його прізвище було не Денкер. О ні, зовсім ні.

Він прокинувся від найгіршого кошмару у своєму житті. Хтось подарував їм з Лідією мавпячу лапу, і вони зажадали грошей. А потім разом із ними в кімнаті якось опинився хлопець — службовець «Вестерн юніон» в уніформі «гітлерюґенд». Він простягнув Морису телеграму, у якій було написано:

СУМОМ ПОВІДОМЛЯЄМО ВАМ ОБИДВІ ДОЧКИ МЕРТВІ КРПК КОНЦЕНТРАЦІЙНОМУ ТАБОРІ ПАТИН КРПК ДУЖЕ ШКОДА ТАКЕ ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ КРПК ЛИСТ КОМЕНДАНТА ДОДАЄТЬСЯ КРПК СКАЖЕ ВАМ УСЕ І НІЧОГО НЕ ПРОПУСТИТЬ КРПК ПРИЙМІТЬ ЧЕК НА 100 РЕЙХСМАРОК НА ДЕПОЗИТ ВАШОМУ БАНКУ ЗАВТРА КРПК ПІДПИС РАДНИК АДОЛЬФА ГІТЛЕРА

Лідія гучно заголосила. І хоча Морисових дочок вона в житті не бачила, але піднесла мавпячу лапу високо догори та зажадала, щоб вони повернулися до життя. Світло в кімнаті згасло. І раптом знадвору долинули звуки — човгання ніг при непевній ході.

Морис стояв навкарачки в темряві, що зненацька запахла димом, і газом, і смертю. Навпомацки шукав лапу. Лишалося одне бажання. Якби він знайшов лапу, то побажав би, щоб цей кошмарний сон припинився. Позбавив би себе необхідності дивитися на дочок, худих, як опудала, з глибокими ранами-дірами замість очей, з порядковими номерами на благенькій плоті рук.

Гупання в двері, досконалий барабанний дріб ударів.

У тому кошмарі він шукав лапу ще несамовитіше, та безрезультатно. Здавалося, це тривало цілу вічність. А потім за спиною хряснули, відчиняючись, двері. «Ні, — подумав він, — я не дивитимусь. Я заплющу очі. Вирву їх із голови, якщо це буде необхідно, але не дивитимусь».