Тод буркнув у відповідь, не підводячи очей від книжки, однієї з циклу про вісімдесят сьомий поліцейський відділок[110]. Йому пощастило влаштуватися на літню роботу в компанії з Сосаліто[111], що займалася озелененням. Їздити аж туди щодня було б важкувато, навіть якби хтось із батьків мав охоту позичити йому на літо машину (а ніхто з них такої охоти не мав), але батько якраз працював на будмайданчику неподалік, тому міг висаджувати Тода на автобусній зупинці дорогою на роботу, а повертаючись, забирати його на тому самому місці. Тоду ця домовленість була аж ніяк не в кайф: йому не подобалося їздити з роботи додому з батьком, а їздити з ним на роботу вранці він взагалі терпіти не міг. Уранці, коли стіна між його справжнім «я» та тим, кого він вдавав, витоншувалася до межі, він почувався таким вразливим, наче був голий. Після ночі з кошмарними сновидінням було ще гірше, але навіть якщо вночі він спав без снів, усе одно було кепсько. Одного ранку він із переляком, таким раптовим, що межував із жахом, усвідомив, що всерйоз міркує над можливістю простягнути руки через батьків портфель, ухопити кермо «порше» й викрутити його так, щоб вони вискочили за подвійну смугу, сіючи аварійний хаос і руйнування серед вранішніх мандрівників на роботу в місто.

— Тодику, ще одне яйце хочеш?

— Ні, тату, дякую. — Дік Боуден їв яйця добряче засмаженими. Як взагалі людина може їсти смажені яйця? На грилі «Дженн-Ейр» дві хвилини, потім перевертав і трохи припускав жовток. І на тарілку тобі лягало мертве око велетня, затягнуте плівкою катаракти, око, з якого текла жовта кров, коли ти прохромлював його виделкою.

Тод відпихнув од себе тарілку з яєчнею-бовтанкою. Майже її не торкнувшись.

На ґанок ляпнула ранкова газета.

Батько досмажив свою яєчню, вимкнув гриль і сів за стіл.

— Що, Тодику, не хочеться їсти?

«Ще раз мене так назвеш, і я встромлю цього ножа тобі в херовий шнобель… татику».

— Та щось апетиту нема.

Дік із любов’ю всміхнувся сину. На правому вусі хлопця виднілася крихітна плямка крему для гоління.

— Твій апетит украла Бетті Траск. Так мені здається.

— Ага, може, і так. — Він кволо всміхнувся, але та усмішка згасла одразу ж по тому, як батько спустився сходами зі сніданкового закапелку, щоб узяти газету. «О, як би ти, татику, одразу прокинувся, якби я розказав тобі, яка вона давалка. Якби сказав: «О, до речі, а ти знав, що дочка твого друзяки Рея Траска — одна з найбільших шльондр у Санта-Донате? Якби гнучкість дозволяла, вона б сама собі поцьку вилизувала. Ось як багато вона про неї думає. Просто смердюча маленька шляйка. Дві доріжки коксу, і вона твоя на всю ніч. Та вона б і з собаками їблася, якби не могла мужика знайти». Як думаєш, ти б од такого зразу прокинувся, татику? Деньок би добре почався?»