Ед Френч нахмурився, і на гладенькому зазвичай лобі пролягли зморшки.

Тепер це не має значення. Щира правда. У старших класах Тод працював зразково. Ніхто у світі не здатен був підробити середній бал 94. У газеті було написано, що хлопець поїде навчатися в Берклі. Ед уявляв, як ним пишаються батьки. І вони мали для цього всі підстави. Із кожним днем Еду дедалі більше здавалося, що в американського життя є жахливий виворітний бік: змащений мастилом скат опортунізму, зрізаних кутів, доступних наркотиків, доступного сексу, ці норми моралі, із кожним роком усе туманніші. І коли дитя простує крізь усе це з відчуттям власної гідності, батьки мають повне право ним пишатися.

Тепер це не має значення… але ким був той його бісовий дід?

Це ніяк не давало йому спокою. Справді, ким? Невже Тод Боуден пішов у місцеве відділення Гільдії акторів екрана й повісив на дошці оголошення: «ЮНАКОВІ, У ЯКОГО ВИНИКЛИ ПРОБЛЕМИ З ОЦІНКАМИ В ШКОЛІ, ПОТРІБЕН АКТОР ПОХИЛОГО ВІКУ (ПЕРЕВАГА НАДАЄТЬСЯ 70—80-РІЧНИМ), ЩОБ ВДАЛО ЗІГРАВ РОЛЬ ЙОГО ДІДУСЯ. ОПЛАТА ЗА ТАРИФАМИ СПІЛКИ»? Ой-ой. Ні за які хвиги-миги. Але який дорослий міг погодитися на таку шалену авантюру, та й для чого?

Ед Френч, він же Губошльоп, він же Ґубка Ед, просто не знав. А позаяк це не мало особливого значення, він загасив свій «черут» і пішов на семінар. Та все одно раз у раз думками вертався до нерозв’язаної загадки.

Наступного дня він поїхав на Ридж-лейн і мав там довгу бесіду з Віктором Боуденом. Вони обговорювали виноград, обговорювали малий бакалійний бізнес і те, як великі мережеві маркети душать малих підприємців, обговорювали ситуацію із заручниками в Ірані (того літа ситуацію із заручниками в Ірані обговорювали всі), обговорювали політичний клімат у південній Каліфорнії. Містер Боуден запропонував Еду келих вина. Ед залюбки погодився. Попри те, що на годиннику була десята сорок ранку, він відчував, що келих вина йому просто необхідний. Виявилося, що Віктор Боуден схожий на Пітера Вімзі, як кулемет — на дрючок. У мові не було й сліду того легкого акценту, який запам’ятався Еду, та й, до всього, з’ясувалося, що він доволі гладкий. А той чоловік, що видавав себе за Тодового діда, був худий, мов тріска.

Перед тим як піти, Ед йому сказав:

— Я був би вдячний, якби ви нічого не розповідали містерові та місіс Боуден. Я певен, цьому є чудове раціональне пояснення… та навіть якщо немає — що було, те загуло.

— Іноді, — мовив Боуден, підносячи келих із вином до сонця й милуючись його насиченою темною барвою, — минуле не хоче спочивати в мирі. Бо інакше навіщо б люди вивчали історію?