Але комірчина з ліками стояла порожня.

Він пробігся поглядом по горішній полиці ліворуч. Нічого, крім крапель для очей і вух. Друга полиця: проносне, супозиторії. На третій полиці він побачив «секонал» і «веронал»[114]. Пляшечка «секонала» легко ковзнула в кишеню халата. Дюссандер пішов назад до дверей і, не роззираючись, переступив через поріг у коридор. На його губах грала збентежена усмішка — і як він міг подумати, що там туалет? Ось же він, туалет, прямісінько біля фонтанчика. От же ж я дурко!

Він перетнув коридор до дверей з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ», зайшов усередину й помив руки. А потім повернувся до двомісної палати, яка тепер, після виписки уславленого містера Гейзеля, стала одномісною. На столику між ліжками стояла склянка й пластмасовий графин із водою. Шкода, що не з бурбоном. Справді, дуже жаль. Але байдуже, чим заливати пігулки — однаково від них він відключиться.

— Твоє здоров’я, Морисе Гейзель, — кволо всміхнувся він і налив собі склянку води. Після стількох років, що їх він провів, шугаючись власної тіні, помічаючи знайомі обличчя на паркових лавках, у ресторанах, на автовокзалах, його зрештою впізнав і здав чоловік, якого він не пам’ятав узагалі. Це було майже кумедно. Він на того Гейзеля заледве двічі глянув, на Гейзеля з його поламаним з Божої волі хребтом. Але так, якщо подумати, то це було не майже кумедно — це було дуже кумедно.

Він поклав до рота три пігулки, запив їх водою, поклав ще три, а тоді ще три. У палаті на іншому боці коридору він бачив двох старих чоловіків, які, згорбившись над тумбочкою, грали в понуру гру — крибедж. Дюссандер знав, що в одного з них грижа. А що в іншого? Камені в жовчному? У нирках? Пухлина? Простата? Жахіття похилого віку. Їх цілий легіон.

Він знову наповнив склянку, однак одразу класти до рота пігулки не став. Якщо прийняти забагато, це може завадити на шляху до мети. Він може їх виблювати, і вони потягнуть за собою решту зі шлунка, а отже, він виживе — щоб зазнати всіх тих принижень, які зможуть намудрувати для нього американці та ізраїльтяни. А він не мав жодного наміру так по-дурному, як hausfrau[115] в істериці, відбирати собі життя. Коли він відчує, що засинає, то вип’є ще кілька. Цього має вистачити.

До його вух долинув дрижачий голос одного з гравців у крибедж, тонкий й урочисто-переможний:

— Чотири карти однієї масті на десять… п’ятнадцять на вісімнадцять… і валет у масть на дев’ятнадцять. Як тобі такий фінт вухами?

— Не хвилюйся, — упевнено відповів йому старий із грижею. — Я більше очок набрав. Я веду в грі.