— Сер, ви пам’ятаєте мене?

— А повинен? — Це прозвучало обережно, й Ед усміхнувся. Старий забуває то те, то се, але не хоче, щоб про це хтось знав, якщо він може цьому зарадити. Його дід теж так поводився, коли став тугуватий на вухо.

— Я був психологом вашого онука Тода в середній школі Санта-Донате. Дзвоню, щоб вас привітати. Він, коли переходив у старші класи, трохи побуянив, але тепер один із найкращих — і учнів, і гравців у спорті. Ух!

— А, Тод! — Голос у старого одразу потеплішав. — Так, він чудово впорався, авжеж. Другий у класі! А дівчина, яка його випередила, слухала бізнес-курси. — Краплина презирства в голосі. — Син дзвонив, пропонував приїхати й забрати мене на Тодів випускний, але я тепер у візку сиджу. Торік у січні зламав стегно. Не хотів їхати у візку. Але будьте певні — я повісив у коридорі його фото з випускного! Батьки дуже Тодом пишаються. І я, звичайно, теж.

— Так. Здається, ми допомогли йому успішно здолати негаразди. — Кажучи це, Ед усміхався, однак та усмішка вийшла якоюсь збентеженою — голос у Тодового діда чомусь звучав не так, як раніше. Але, звісно, уже багато часу спливло.

— Негаразди? Які негаразди?

— Я про нашу тодішню розмову. Коли в Тода були проблеми з навчанням. Ще в дев’ятому класі.

— Я вас не розумію, — повільно промовив старий. — Я б ніколи й не подумав заступатися за Ричардового сина. Це накликало б неприємності… хо-хо, ви навіть не уявляєте, які великі неприємності це б спричинило. Юначе, ви помилилися.

— Але…

— Це якесь непорозуміння. Я думаю, ви сплутали нас з іншим учнем та іншим дідусем.

Ед сидів мов громом уражений. То був один із нечисленних випадків у його житті, коли він не знав, що сказати. Якщо хтось щось і поплутав, то, авжеж, його в цьому звинуватити аж ніяк не можна було.

— Що ж, — із нотками сумніву в голосі промовив Боуден. — Дякую за дзвінок, містере…

Нарешті Ед здобувся на голос.

— Містере Боуден, я зараз у вашому місті. На конференції. Для консультантів із навчання. Вона закінчується завтра, десь о десятій ранку, коли прочитають останню доповідь. Можу я підійти на… — Він знову звірився з телефонним довідником. — …на Ридж-лейн і забрати кілька хвилин вашого часу?

— Але навіщо?

— Мені просто цікаво. Це все давно в минулому. Але років із чотири тому Тод дуже з’їхав у навчанні. Оцінки були такі погані, що разом із його табелем я надіслав листа батькам і попросив когось із них — а в ідеалі обох — прийти до мене в кабінет. Але замість них прийшов його дідусь, дуже приємний чоловік, якого звали Віктор Боуден.

— Але я вам уже казав…