— Пу, — легковажно відповіла Сондра, яка лежала на дивані, скрутившись клубочком. — Ти просто ревнуєш. Він такий красунчик.

— Таточко ревнує, таточко ревнує, — проспівала крихітка пустунка Норма, стрибаючи по вітальні у своїй піжамі з качечками.

— А ти вже годину тому мала бути в ліжку, — сердито зиркнув на доньку Ед. — Якщо я й далі бачитиму тебе тут, то, швидше за все, згадаю, що ти не там.

Крихітка Норма миттю притихла. А Ед повернувся до Сондри.

— Пригадую, три чи чотири роки тому був у мене учень, Тод Боуден. Я викликав когось із батьків, а прийшов його дід. От хто був схожий на Вімзі. Старезного Вімзі, але форма обличчя в нього була те, що треба, і…

— Вім-зіі, Вім-Зіі, Дім-Зіі, Дім-зіі, — проспівала крихітка Норма. — Ві-Зіі, Дім-Зіі, дудл-удл-уу-дуу…

— Шш, замовкніть обоє, — сказала Сондра. — Я вважаю, що він неймовірний красень. — Діставуча жінка!

Але хіба дідусь Тода Боудена не переїхав у Сан-Ремо? Авжеж. Того року Тод був одним із найкращих учнів дев’ятих класів. А тоді з доброго дива його оцінки покотилися під три чорти. Старий прийшов, розказав знайому історію про шлюбні проблеми батьків і переконав Еда ненадовго пустити ситуацію на самоплив і побачити, чи вона не вирівняється. На думку Еда, метод невтручання неефективний: якщо підлітку сказати «вигрібай або йди на дно», він зазвичай каменюкою йде на дно. Але той старий володів якоюсь мало не надприродною здатністю переконувати (напевно, свою роль відіграла зовнішня подібність до Вімзі), і Ед погодився дати Тоду шанс до наступного періоду провальних карток. І на диво, Тод вигріб. «Напевно, старий усю сімейку там пропісочив і роздав кілька чарівних копняків», — подумав Ед. Він схожий був на того, хто не лише здатен таке зробити, а ще дістати від цього певну збочену втіху. Аж ось, лише два дні тому, він побачив Тодове фото у газеті — хлопець потрапив у бейсбольну команду «Усіх зірок» Університету Південної Каліфорнії. Непросте то було діло, зважаючи на те, що навесні кожного року на це номінували понад п’ятсот хлопців. Ед підозрював, що дідове ім’я нізащо б не спливло в його пам’яті, якби він не побачив тієї фотографії.

Він з більшим ентузіазмом узявся гортати сторінки, провів пальцем униз по колонці дрібного шрифту і знайшов. БОУДЕН, ВІКТОР С. РИДЖ-ЛЕЙН, 403. Ед набрав номер і слухав гудки на тому боці дроту. Після декількох поспіль уже збирався повісити слухавку, коли озвався старечий голос.

— Алло?

— Алло, містере Боуден. Це Ед Френч. Із середньої школи Санта-Донате.

— Так? — Чемність у голосі, та й по всьому. І жодних ноток упізнавання. Ну що ж, людина на чотири роки постарішала (як і всі вони, зрештою!), тож не могло бути жодного сумніву, що з її пам’яті час від часу щось та й вислизало.