«Веду в грі, — подумав Дюссандер, уже відчуваючи бажання спати, — доволі підхожий вислів. Але американці схиблені на мовних зворотах. «Гівна собачого варте. Пристосовуйся чи звалюй. Запхай собі туди, де сонце не світить. Гроші відчиняють усі двері». Чудовий мовний зворот».

Вони думали, що ніде він від них уже не дінеться, але він вів у грі й збирався вийти з неї в них на очах.

Він зловив себе на тому, що з усіх абсурдних бажань у ньому бере гору одне — залишити записку для хлопця. Застерегти його, щоб був обережний. Послухався старого, котрий зрештою зайшов занадто далеко. Він шкодував, що не може сказати хлопцеві, що врешті-решт він, Дюссандер, почав його поважати, хай навіть і не симпатизувати, і що вести розмови з ним було краще, ніж слухати власні думки. Але будь-яка записка, навіть найневинніша, могла збурити підозри й кинути тінь на хлопця, а цього Дюссандеру не хотілося. О, звісно, попереду в нього кілька важких місяців, поки він чекатиме, коли в двері його будинку постукає урядовий агент і почне ставити йому запитання про певний документ, знайдений у певній банківській скриньці, орендованій на ім’я Курт Дюссандер, він же Артур Денкер… але мине якийсь час, і хлопець повірить, що він, Дюссандер, сказав йому правду. Усе це не повинно було зачепити хлопця, якщо, звісно, він зберігатиме спокій і витримку.

Дюссандер простягнув руку (здавалося, вона тягнеться на цілі милі вперед), узяв склянку з водою і вкинув до рота ще три пігулки. Поставив склянку на тумбочку, заплющив очі й вмостив голову зручніше на своїй м’якій-м’якій подушці. Ще ніколи в житті йому так не хотілося спати, і цей сон буде довгим. Він дасть йому спочинок.

Якщо не снитимуться сни.

Ця думка його шокувала. «Сни. О Господи, тільки не це, будь ласка. Тільки не ті сни. Коли попереду вічність, коли не буде жодної змоги прокинутися. Не…»

Охоплений раптовим жахом, він спробував виборсатися з дрімоти. Йому вже здавалося, що з ліжка тягнуться пожадливі руки, щоб його схопити. Тонкі руки з голодними пальцями.

(!НІ!)

Його думки перервав крутий вихор темряви, і він ковзнув його спіраллю вниз, немов по змащеній гірці, і все кружляв та кружляв униз, до тих снів, що могли там чекати.

Його передозування виявили о першій тридцять п’ять ночі, а вже за чверть години оголосили мертвим. Молоденька чергова медсестра перебувала під впливом злегка іронічної чемності містера Денкера, тож не стримала сліз. Ця католичка ніяк не могла втямити, чому такий приємний літній чоловік, що вже потроху одужував, вирішив таке скоїти й приректи свою безсмертну душу на вічні муки в пеклі.