26

26

Суботніми ранками в домівці Боуденів раніше дев’ятої ніхто не прокидався. Цього ранку о дев’ятій тридцять Тод із батьком читали за столом, а Моніка (вона завше насилу продирала очі) мовчки, усе ще в полоні своїх снів, подала їм яєчню-бовтанку, сік та каву. Тод читав науково-фантастичний роман у паперовій обкладинці, а Дік із головою пірнув у «Архітектурний дайджест», коли об вхідні двері з виляском вдарилася газета.

— Тату, хочеш, я заберу?

— Я сам.

Дік сходив по газету й знову сів до столу снідати, та раптом, глянувши на першу сторінку, заглитнувся кавою.

— Діку, що там таке? — стривожилася Моніка й квапливо підійшла до нього.

Дік викашлював каву, що пішла не в те горло, і поки Тод з легким подивом дивився на нього поверх книжки в м’якій обкладинці, Моніка поплескала чоловіка кулаком у спину. Після третього удару її погляд упав на газетний заголовок і рука зависла в повітрі — Моніка застигла, мов статуя. Очі в неї полізли на лоба. Здавалося, ще трохи, і вони виваляться на стіл.

— Святий Боже на небесах! — насилу витиснув із себе Дік Боуден.

— Невже це… повірити не можу… — почала Моніка, та й замовкла. Вона глянула на Тода. — Ой, синку…

Батько теж дивився на нього.

Не на жарт стривожившись, Тод встав із-за столу й підійшов до батька.

— Що там таке?

— Містер Денкер… — от і все, що зміг вимовити Дік.

Тод пробіг очима заголовок, і все стало зрозуміло. Темні літери проголошували: «НАЦИСТ-УТІКАЧ СКОЮЄ САМОГУБСТВО В ЛІКАРНІ САНТА-ДОНАТО». Під ними було дві фотографії, одна біля одної. Обидві Тод бачив раніше. На одній був Артур Денкер, на шість років молодший і жвавіший. Тод знав, що той знімок клацнув вуличний фотограф-хіпі, а старий викупив його тільки тому, що не хотів, аби фото випадково потрапило не в ті руки. А інша фотографія демонструвала офіцера СС Курта Дюссандера з офіцерським стеком, недбало (а хтось би сказав — з погордою) закинутим під пахву, у кашкеті, зсунутому на один бік.

Якщо в них була фотографія, котру зробив хіпі, це означало, що вони вже побували в його будинку.

Тод пожирав очима статтю, до нестями швидко прокручуючи в голові деталі. Жодної згадки про бомжів. Але трупи мусили знайти, а коли знайдуть, галасу буде на весь світ. «КОМЕНДАНТ ПАТИНА УЗЯВСЯ ЗА СТАРЕ, КОШМАР У ПІДВАЛІ НАЦИСТА. ВІН НІКОЛИ НЕ ПЕРЕСТАВАВ УБИВАТИ».

Тод похитнувся.

Він чув, як десь далеко відлунює пронизливий крик матері: «Діку, лови його! Він непритомніє!»