28

Тод, блідий, мов стіна, сидів на дивані між батьком і матір’ю.

Навпроти них розсівся сивуватий чемний детектив на прізвище Ричлер. Перед тим Тодів батько запропонував був подзвонити в поліцію, але Тод зробив це сам — хрипким ламким голосом, як тоді, коли йому було чотирнадцять.

Він закінчив свій переказ. Говорив механічно й безбарвно, до нестями налякавши цим Моніку. Так, справді, йому невдовзі мало виповнитися вісімнадцять, та все одно багато в чому він залишався маленьким хлопчиком. Це залишить у його душі шрам на все життя.

— Я читав йому… ой, не знаю. «Тома Джонса». «Млин на Флосі». Нуднющий такий був. Я думав, ми його ніколи не дочитаємо. Якісь оповідання Готорна — я пам’ятаю, йому особливо припав до душі «Великий кам’яний лик» і «Молодий Браун». Ми почали «Записки Піквікського клубу», але йому не сподобалося. Сказав, що Діккенс смішний лише тоді, коли серйозний, а «Піквікський клуб» якийсь пустотливий. Він так і сказав — «пустотливий». Але найкраще нам пішов «Том Джонс». Обом сподобався.

— І це було чотири роки тому, — уточнив Ричлер.

— Так. Я забігав до нього завжди, коли випадала нагода, але в старших класах нас возили автобусом через усе місто… деякі хлопці організували тимчасову команду, у бейсбол грати… більше домашки загадували… ну знаєте… усе разом навалилося.

— У тебе було менше часу.

— Менше часу, так. У старших класах було набагато важче вчитися… заробляти такі оцінки, щоб потім у коледж потрапити.

— Але Тод у нас дуже здібний учень, — майже на автоматі втрутилася Моніка. — Він закінчив школу салютатором. Ми так пишаємося ним.

— Ще б пак, — з теплою усмішкою кивнув Ричлер. — У мене самого двоє хлопців у Ферв’ю… це внизу, у долині… то вони в навчанні заледве дотягують до того, щоб їх допускали до спортивних ігор. — Він знову повернувся до Тода. — І після того, як ти перейшов у старші класи, ти більше не читав йому книжок уголос?

— Ні. Дуже зрідка я читав йому газету. Заходив у гості, а він питав, які там заголовки. Його Вотергейт дуже цікавив, коли там усе закрутилося. І завжди хотів знати новини на фондовій біржі, а на тій сторінці такий дрібний шрифт, що він його вкурвлював. Вибач, ма.

Моніка погладила його по руці.

— Не знаю, чому його цікавили акції, але так було.

— У нього було трохи акцій, — сказав Ричлер. — То був його засіб для існування. А знаєте, який дивний збіг обставин стався? Того чоловіка, якому він замовляв вибрати, у які цінні папери вкласти гроші, посадили за обвинуваченням у вбивстві, ще наприкінці сорокових. У будинку Дюссандера знайшли вісім різних посвідчень особи. Любив же він перестрахуватися.